Я прокинулася від тихого дзвону, що доносився з кухні. Це була Леся, моя донька, яка вже з самого ранку витає там, готуючи свій знаменитий банановий смузі. На годиннику ледь за пів на сьому. Я ж, як завжди, не спала з четвертої, бо в моєму віці сон — це розкіш, а не необхідність. Тож коли почула її кроки, зрозуміла — наближається щось неминуче. І не помилилася.
— Мамо, ну ти вже не спиш, я знаю, — прошепотіла вона, заглядаючи до моєї кімнати. — Нам потрібна твоя допомога.
Вона підійшла, сіла на край ліжка і почала розтирати мої руки. Ця Леся — сама ніжність, коли їй щось потрібно.
— Звісно, що таке, люба? — відповіла я, ховаючи посмішку.
— Ну, ти знаєш, сьогодні ж Чорна п’ятниця, — її очі загорілися. — І ми з Кирилом просто мусимо поїхати до столиці. Це лише один день, але там такі знижки! Просто нереальні!
Я вже відчувала, куди хилить ця розмова. Кирило — її чоловік, добрий хлопець, але одержимий цими розпродажами.
— І що я маю зробити? — запитала, відкинувшись на подушку.
— Ну, ти ж любиш своїх онуків, — промурмотіла вона. — Залишишся з ними на день? Це від восьмої ранку і до пізнього вечора. Ми плануємо бути назад не пізніше двадцять третьої. Обіцяю, ми привеземо тобі щось гарне в подяку. Може, новий плед, як ти хотіла?
Я ніколи не відмовляла дітям, а онуки — це взагалі моя слабкість. Трирічний Микита і п’ятирічна Софійка — це моє сонечко і місяць.
— Добре, Лесю, — зітхнула я, — але щоб не пізніше. Я вже не маю стільки сил, як колись.
Леся зраділа, як дитина. Обійняла мене міцно і побігла збиратися. Я встала, підійшла до вікна. Надворі листопад, сіро і похмуро. Але всередині мене горів вогник — цілий день з онуками!
Був майже ранок наступного дня, а моїх дітей усе ще не було.
— Лесю, ти де? — мій голос тремтів, я майже кричала у слухавку.
— Мамо, ми не можемо, — пролунав її голос, схвильований і втомлений, — ми застрягли.
— Як це застрягли? — перепитала я. — Уже майже друга ночі!
— Ми потрапили в затор біля того великого торгового центру, — відповіла вона, намагаючись мене заспокоїти. — Усі їдуть додому з покупками. Тут просто колапс.
— Лесю, ти обіцяла двадцять третю, — промовила я. — А ти навіть не подзвонила раніше! Микита плаче, Софійка спить на підлозі у вітальні. Я не можу їх підняти!
— Ну мамо, ну потерпи ще трохи, — її голос став більш роздратованим. — Ми ж не винні, що трапилося таке скупчення машин. Це ж Чорна п’ятниця!
— Мені байдуже на вашу Чорну п’ятницю! — вигукнула я. — Ви обіцяли! Ви покинули дітей на цілу добу! Ви навіть не подумали про мене, про мою втому, про те, що мені вже не п’ятдесят!
— Мамо, не починай, — вона перейшла на холодний тон. — Ми їдемо, і це найголовніше. А ти маєш пам’ятати, що ми твої діти, і ти маєш нам допомагати. Ти ж обіцяла.
— А ви обіцяли, що привезете мені щось у подяку, — ледь чутно прошепотіла я. — Фігу з маком ви мені привезете, а не подарунок. Ви думаєте лише про себе і свої знижки!
— Все, мамо, ми подзвонимо, коли будемо ближче, — і вона вимкнула телефон.
Я стояла посеред кухні, тримаючи в руці холодну слухавку, і відчувала, як сили полишають мене. Знесилена від образи і втоми, я зрозуміла, що цей день запам’ятаю надовго.
Діти поїхали о восьмій ранку. Я тільки встигла заварити собі чай. Леся, як завжди, залишила список інструкцій на трьох аркушах, хоча я сама виховала її і знаю, що таке діти.
— Микиті дати пюре з гарбуза, Софійці — тільки сирники, — читала я вголос, посміхаючись. — Спати о дванадцятій, не більше години.
Перша половина дня пройшла чудово. Микита будував замок з конструктора, а Софійка малювала квіти. Я сиділа поруч і розповідала їм казки. Це було тепло і затишно. Я пекла оладки і відчувала себе справжньою, потрібною бабусею.
Десь о п’ятнадцятій годині я вже відчула втому. Після обіду вкласти їх було непросто. Вони бешкетували, сміялися і ніяк не хотіли закривати очі. Зрештою, мені вдалося їх приспати, але мій відпочинок був коротким.
О шістнадцятій годині Софійка прокинулася з плачем. У неї заболів животик. Я одразу дала їй ліки. Це була звичайна дитяча недуга, але мені стало не по собі. Я телефонувала Лесі, але її телефон був вимкнений.
— Напевно, там поганий зв’язок, — подумала я, але тривога не полишала.
Микита тим часом розмалював стіну в коридорі червоним олівцем.
— Бабусю, це малюнок для мами, — серйозно пояснив він.
Я тільки посміхнулася, хоча в голові вже гуділо.
Вечір наближався, і діти ставали все більш некерованими. Вони просили батьків, кричали, бігали. Я намагалася їх заспокоїти, читала книжки, але вони не слухали.
О двадцять першій годині я почала готувати вечерю. Леся обіцяла, що вони будуть о двадцять третій. Я дивилася на годинник і відчувала, як у мене починає боліти спина.
О двадцять третій годині телефону не було. Я подзвонила Лесі — знову вимкнено. Подзвонила Кирилу — те саме. Мене охопило роздратування.
Микита вже спав у своєму ліжечку, а Софійка сиділа у вітальні і дивилася мультики. Її оченята були червоні від недосипання.
— Бабусю, де мама? — запитала вона, тулячись до мене.
— Вони скоро приїдуть, люба, — промовила я, хоча сама вже не вірила.
Я сиділа поруч з нею, відчуваючи, як мене хилить на сон. Я вже не могла тримати очі відкритими. Я розуміла, що їм просто не вистачило часу на шопінг. Але залишити дітей, не попередивши, це просто неповага.
О першій ночі я знову подзвонила. Нарешті, Леся відповіла. Тоді й відбулася та гостра розмова, що я описала на початку.
Я поклала слухавку і відчула себе абсолютно виснаженою. Довелося взяти Микиту на руки і перенести його до ліжка, а потім і Софійку. Вона була вже така важка.
Я не спала до третьої години ночі. Просто сиділа у вітальні і чекала.
Нарешті, о третій годині, я почула шум машини. Вони приїхали.
Леся і Кирило зайшли до будинку, обвішані пакетами. Вони були втомлені, але щасливі.
— Мамо, ми вдома! — вигукнула Леся, підбігаючи до мене. — Як тут все?
Я дивилася на них без будь-яких емоцій.
— Діти сплять, — тихо відповіла я. — А ви обіцяли бути одинадцятій. Ви запізнилися на чотири години.
— Ой, мамо, не треба цього, — Леся махнула рукою. — Це ж був такий день! Ми купили просто неймовірні речі! Ось, подивися!
Вона почала розпаковувати пакети. Новий телевізор, якісь дивні штани, безліч дитячих іграшок, і навіть новий фен для Лесі.
— А де ж мій подарунок? — запитала я.
Леся на якусь мить зупинилася, а Кирило почав дивитися в підлогу.
— Ну, ми… ми забули, — промовила Леся, не дивлячись мені в очі. — Уявляєш? У цій метушні… Але ми обов’язково купимо тобі той плед наступного тижня!
Я відчула, як моє тіло напружилося. Вони забули. Вони провели цілий день, витратили купу грошей, але про мене не згадали.
— Звичайно, — прошепотіла я. — Обов’язково купите. Колись.
Вони не зрозуміли мого роздратування. Просто посміхнулися і продовжили розбирати пакети.
— Ти дуже втомилася, мамо, — промовив Кирило. — Іди відпочинь.
Я вийшла з вітальні і пішла до себе. Я чула їхній сміх, їхні радісні вигуки з приводу покупок. Я відчувала себе використаною. Не було жодної поваги, жодної вдячності, лише купа непотрібних речей. Вони думали, що достатньо просто кинути мені обіцянку.
Наступного дня я встала рано, зібрала свої речі і поїхала додому, не чекаючи, поки вони прокинуться. Я залишила їм коротку записку: “Я втомилася, подзвоніть пізніше”.
Леся дзвонила, вибачалася. Вона просила прощення і обіцяла, що такого більше не повториться.
Я слухала її, але в душі щось обірвалося.
Вона все ще не привезла мені той плед. І я знаю, що не привезе. Я чекаю на їхній дзвінок, але не для того, щоб почути вибачення, а для того, щоб зрозуміти, коли я знову знадоблюся.
Але чи захочу я знову допомагати?
Скажіть, чи нормально це — так поводитися зі старою матір’ю? Чи маю я знову піддатися на їхні вмовляння, чи варто показати, що я не прислуга, а людина, яка теж має право на відпочинок? Як би ви вчинили на моєму місці?
