fbpx
життєві історії
Я прокинулася від запаморочливого аромату бабусиних пиріжків. І відразу відчула всю безглуздість того, що відбувається: бабуся вже п’ять років як в кращому світі. З-під зачинених дверей – смужка світла. Вона лежала на підлозі довгою макарониною. що світилася. Я причаїлася в ліжку. І чекала. Сама не знаю, чого чекала. І двері тихо відчинилися

Я прокинулася від запаморочливого аромату бабусиних пиріжків. І відразу відчула всю безглуздість того, що відбувається: бабуся вже п’ять років як в кращому світі.

За вікном – сутінки. Вдень заснула.

З-під зачинених дверей – смужка світла. Вона лежала на підлозі довгою макарониною. що світилася.

Я причаїлася в ліжку. І чекала. Сама не знаю, чого чекала.

І двері тихо відчинилися…

– Вставай, соня-засоня, – почула я голос бабусі і перестала боятися, – пиріжок хочеш?

– Хочу! – швидко відповіла я і почала вибиратися з-під ковдри.

На кухні горіло світло, а за столом сидів дідусь. Якого не стало ще в дев’яносто восьмому році.

Я сіла на диван поруч з ним, і притиснула його сухе тільце до себе. Дід був гарячий і дуже протестував проти того, щоб я його так тискала:

– Почекай, – дід сказав це так, як говорив за життя, – покажи палець. Ти де так порізалась? Лідо! – це він вже бабусі кричить. Ми з нею тезки. Були колись. Лідочка-велика, і Лідочка-маленька. – Лідо! Принеси зеленку!

Я притулилася до діда ще міцніше. Стільки років минуло – а він не змінився. Такий самий метушливий і небайдужий до дрібних подряпин. У дитинстві я постійно від нього ховалася, коли розбивала коліна або заганяла скабку. Бо дід, засукавши рукава своєї незмінною тільняшки, тієї ж миті починав мене лікувати. Він щедро поливав мою ранку зеленкою і обмотував трьома метрами бинта. А потім щодня міняв мені пов’язку і пильно стежив за тим, як затягується поріз. Само собою, подряпина ця заживала швидко, як зажила б вона і без дідусевого втручання, але дід дуже любив приписувати собі зайві досягнення. Що мене завжди веселило і розчулювало. І він, розмотуючи бинт, завжди кричав:

– Глянь-но, все зажило! Лідо! Іди сюди, подивися, як у Лідочки все зажило добре! Ось що значить вчасно звернутися до діда!

– З глузду з’їхати, – відповідала бабуся, миючи посуд, і, не дивлячись в нашу сторону, – вражаюче просто! Як нова стала!

Люди похилого віку прожили разом майже шістдесят років, і бабуся давно звикла до дідових заморочок.

І зараз дід схопив мене за палець, який я поранила минулого тижня, і почав мене відчитувати:

– Ти ось чому відразу зеленкою не обробила? Велика вже дівчинка, а все як маленька! Діда поруч немає – все на самоплив пускають! Молодь!

Я давала дідові вдосталь помацати мій палець, а сама дивилася на його лисину.

Рожева лисина в ластовинні. Дід у мене рудим був. Колись. Від нього в нашій сім’ї і пішла традиція раз в двадцять-тридцять років народжувати руденьких. Я народилася через тридцять три роки після народження своєї рудої тітки, отримавши від діда у спадок веснянки і руду шевелюру. І ніколи цьому не раділа. Тому що відчайдушно рудою я ставала тільки влітку, а навесні густо покривалася веснянками, які з тринадцяти років всіляко виводила і відбілювала. А в інші пори року виглядала блідою дівчинкою з тьмяно-рудим волоссям. У п’ятнадцять років я стала блондинкою, і не зраджую білявці вже більше десяти років.

Дідова лисина була рожевою. І в ластовинні. І ще на ній було маленька садно. Отримане ним на дачі в результаті того, що він дуже любив стукатися головою об низький одвірок, коли лазив по дрова. Скільки себе пам’ятаю – це садно у діда ніколи не встигало зажити до кінця. Я помацала садно:

– По дрова знову лазив?

Дід густо почервонів:

– Говорив я твоєму батькові: «Славко, давай побільше отвір?» Ні! Не слухають вони, по-своєму все роблять! Ось і ходжу тепер, як не знаю хто!

На кухню увійшла бабуся.

– Прокинулася?

Я кивнула:

– Угу. Ви давно тут?

Бабуся сіла поруч зі мною, і провела долонею по стільниці:

– Ми завжди тут. Ми тут тридцять років прожили, в квартирі цій. Сюди тебе маленькою принесли. Куди ж нам подітися? Ми тобі не завадимо?

Чомусь я відразу згадала, який безлад у мене в маленькій кімнаті, і що на кріслі височіє Еверест непрасованої білизни, і опустила голову.

Бабуся завжди була рідкісною чистюлею. Все у неї було розкладено по поличках, розставлено за всіма правилами. Пам’ятаю, коли бабусі не стало, і я вперше після того відкрила шафу…

На мене звідти війнуло «Ленор» і запахом мила. Бабуся любила перекладати стопки чистої білизни шматочками дитячого мила…

Я стояла, і у мене рука не піднімалася витягнути і віднести на смітник ці акуратно складені дідові маєчки, носові хусточки, і ганчірочки.

Ганчірочки мене остаточно вибили з колії. Випрасувані з двох сторін шматочки від бабусиної старого сукні, яку я пам’ятала, обривки старих наволочок, і маленькі прямокутнички матерії, які йшли, ймовірно, на латки…

Так і залишила я поличку з ганчірочками. Досі не чіпаю. Не можу.

Там же я знайшла виписку з дідової медичної карти. Де чорним по білому було написано, що скоро кінець. Бабуся тоді сховала цю виписку, а лікаря попросила написати іншу. Щоб показати її дідові…

– Ми тобі не завадимо? – повторила бабуся, і подивилася мені в очі.

А я заплакала.

І обняла бабусю, і до руки її притулилася. До теплої такої руці. І схлипую:

– Я вам з дідусем у маленькій кімнаті зараз ліжечка постелю. У мене білизна є, красива така, тобі сподобається… Я ганчірочки твої зберегла, ніби знала… Ви мені не заважаєте, не говори дурниці. Я дуже за вами сумувала, правда. Не йдіть від мене, будь ласка.

Я підняла голову і подивилася на діда.

Він посміхався і їв пиріжок.

Тоді я поцілувала бабусю в м’яку зморшкувату щоку, і…

І прокинулася вдруге.

З-під дверей не пробивалася смужка світла і в будинку не пахло бабусиними пиріжками.

І обличчя у мене було мокре. І подушка.

А ось на обличчі чомусь посмішка. Дурна і безглузда. Посмішка…

Автор: Лідія Раєвська

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page