У мене не легке життя, але я не жаліюся, бо маю купу бонусів, як то кажуть. Я рано вийшла заміж, у 19 років. У 21 народила старшу донечку, потім через два роки середню і через три – молодшого сина.
Нам з чоловіком ніхто не допомагав – ми обоє з інтернату. Нам дали на початку сімейного життя тісну однушку в старому гуртожитку. Але це є гідні умови, щоб ростити трьох діток. Тому спочатку пнувся на двох роботах чоловік і ми таки змогли взяти двокімнатну квартиру і переїхати.
Але потім він втратив через любов до пляшки одну роботу і стало зовсім тяжко. комунальні, їсти, вдягати і вчити дітей… Словом, не зводили ми кінці з кінцями ніяк. І якраз в той момент запропонувала мені давня знайома приїхати до неї в Італію, де вона вже працювала 10 років. Надя пообіцяла мені допомогу на перший час з працевлаштуванням і житлом.
Нашим дітям було 17, 15 і 12 років. Вони всі мене відпустили, запевнили, що впораються. У чоловіка була рідна тітка, яка перебралася в наше місто і відчувала свого роду провину за те, що свого часу не допомогла моєму чоловіку, коли він сиротою лишився і опинився в інтернаті. Тітка Ліда пообіцяла допомагати і дійсно допомагала нашій родині ад до свого кінця. І я поїхала.
Я пропрацювала в Італії майже 30 років. багато що робила спочатку – офіціантка, прибиральниця, посудомийка, на зборі томатів. оливок працювала. потім почала доглядати літніх італійців, чим досі займаюся. Приїжджаю додому раз на рік на місяць стабільно, з грошима, подарунками – все як годиться. Ми так звикли, всім підходить.
була на всіх весіллях, на народженні і хрестинах онуків. Всіх трьох дітей я забезпечила квартирами, дочок – машинами. Зяті досі нормально не працюють, зате слухаються мене у всьому, чоловіку допомагають на дачі і в квартирі. кругом зробили ремонти.
Але щось в мені змінилося за ці роки. Так, я досить важко працюю, але водночас – люблю себе, стежу за собою, правильно харчуюся, по можливості займаюся йогою. Я не відчуваю себе на свої майже 70. А вдома все інакше у людей мого віку.
Зараз я приїхала додому у Львів до родини на місяць і ще поїду знов на два роки – треба допрацювати до гарної пенсії. Але що я зрозуміла – я молодша душею і зовнішньо навіть за своїх дочок, не кажучи про ровесниць. Подруг тут нема, мене в Україні, крім рідних. нічого не тримає.
Але я зрозуміла, що дітей і онуків мені не достатньо для щастя. Я не зможу доживати й старіти разом з чоловіком на дачі. Мені треба більшого – спілкування, подорожі, враження, вищий ніж в Україні рівень життя, екології. Все це є у мене в Італії. А чоловік до мене не хоче, йому крім дачі й рибалки і онуків вже нічого не треба.
І я для себе вирішила. Буду ці наступні два роки заробляти собі, щоб придбати маленьку квартирку і лишитися в Італії. Рідні й чоловік ще не знають, не казатиму, що залишуся на чужині. Не знаю, чи підтримають діти чи осудять і відвернуться. Але це моє життя. Я буду їздити додому. Але жити хочу так, як хочу я. Я достатньо всіх забезпечила і маю право тепе догодити саме собі.
Всім миру, добра і гармонії! Цікаво прочитати вашу думку і погляд на моє життя і прийняте мною рішення.
Автор – Олена К., м. Львів – Італія
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
