Я пропустив шкільний виступ доньки, зате того ж дня перекинув їй на картку 15 000 гривень, вважаючи, що “дорогий подарунок” вирішить проблему
Мене завжди бентежило це запитання. Кожен, хто знав мою історію, дивувався: “Як так? Ти ж стільки для них робив!” Я звичайно посміхався, хоча всередині відчував лише гіркоту.
Як “робив”? Я просто давав гроші. Багато грошей. Я купив собі зручне життя, де мені не треба було витрачати час на ігри, прогулянки, батьківські збори. Мені здавалося, що я і так роблю більше, ніж інші батьки. Адже вони не можуть дозволити дітям все, що заманеться, а я міг. Тому я був “кращим”. Я був ілюзією, а не батьком.
Я пам’ятаю той ранок, коли Юля повідомила мені, що чекає дитину. Тоді ми вже були разом майже п’ять років, і наші стосунки перетворилися на зручну, але безбарвну рутину. Я був успішним бізнесменом у IT-сфері, з постійним зростанням доходів і вічним дефіцитом часу.
Юля працювала в офісі, але завжди мріяла про “домашнє вогнище” і велику родину. Коли вона сказала про дитину, я відчув дивний мікс паніки та гордості. Паніка була від розуміння, що мій ідеально вибудований графік зараз полетить шкереберть. А гордість – від думки, що я “забезпечу” найкраще майбутнє.
– Я хочу, щоб наш син мав усе, – сказав я тоді Юлі.
– А я хочу, щоб він мав батька, – відповіла вона тихо.
Тоді я пропустив її слова повз вуха. “Батько” – це ж той, хто забезпечує, правильно? Той, хто дає стабільність, престижну освіту, можливість не думати про завтра. Я вирішив, що буду саме таким “ідеальним” батьком. У своєму розумінні, звісно.
Народився Назар. Потім, за кілька років, донька Софія. Мої статки росли, як на дріжджах. Я заснував нову фірму, вклався у нерухомість. Гроші текли рікою. А я, відповідно, почав їх щедро “інвестувати” у своїх дітей.
Мені здавалося, що я маю право не приходити на ранки в садочок.
– Це ж неважливо, – казав я собі. – Головне, що він має найдорожчий костюм, найкращі іграшки і вчиться у приватному садочку, за який я плачу двадцять тисяч гривень на місяць.
Я не знав, який мультик він любить, але подарував йому останню модель ігрової приставки, що коштувала як моя місячна зарплата на початку кар’єри. Я пропустив його перший гол на футболі, зате купив йому форму, як у його улюбленого гравця.
Коли Назар пішов до школи, я просто перевів його до елітної гімназії, де клас був “елітний”, і йому не треба було ділити парту з “звичайними” дітьми. У Софійки – приватні уроки музики, теніс, англійська з носієм мови. Кожна її примха миттєво виконувалась. Новий телефон, як тільки вийшов. Дорогі брендові речі, хоча вона ще дитина.
Назар у підлітковому віці почав віддалятися. На мої спроби поговорити він зазвичай реагував двома фразами:
– Тату, мені потрібні гроші на похід з друзями.
Або:
– Усе добре, не хвилюйся, я зайнятий.
Юля намагалася мене напоумити.
– Олексію, ти не можеш просто відкуповуватися. Вони потребують тебе.
– Я даю їм усе! Що ще потрібно? – дратувався я. – Ти ж сама бачиш, яке в них життя. Я забезпечив їхнє майбутнє.
Я щиро вірив, що виконую свій батьківський “обов’язок” на сто відсотків. Моє життя обмежувалося роботою, перельотами та вечірнім перекиданням грошей на картку Юлі чи Назара.
– З днем народження, сину! Ось, тримай п’ятдесят тисяч гривень. Купи собі щось класне, – казав я Назару на його шістнадцятиріччя.
Він навіть не обійняв мене. Лише поспішно кивнув, взяв картку і пішов до своїх друзів. Тоді я відчув перший укол самотності, але швидко прогнав цю думку. “Такий вік”, – заспокоював я себе.
Ситуація змінилася різко і несподівано. Фінансовий ринок похитнувся. Моя головна компанія втратила великого інвестора, а один із моїх “проєктів” зазнав невдачі. За кілька місяців мої доходи впали. Не до нуля, але до дуже скромної суми, особливо порівняно з тим “золотим” рівнем, до якого всі звикли.
– Нам потрібно скоротити витрати, – сказав я Юлі.
– Я розумію. Назар просить гроші на новий ноутбук. Старий, каже, “гальмує”.
– Новий? У нього і так топова модель! Він може почекати. Зараз не час.
Назар почув це і вперше за багато років вступив зі мною в справжній конфлікт.
– Що значить “не час”? Ти ж завжди говорив, що я матиму все!
– Обставини змінилися, сину. Ти маєш розуміти, що гроші не беруться нізвідки.
– Тобто тепер я маю ходити з “відстоєм”, як усі? – його голос був сповнений образи та зневаги.
Цей момент став поворотним. Я вперше побачив у його очах не сина, а вибагливого “клієнта”, який не отримав свою “послугу”.
За кілька тижнів Назар поїхав навчатися в інше місто. Вибір вишу, звісно, був зроблений раніше, коли гроші лилися рікою. Але тепер я міг давати йому лише базову суму на житло та харчування. Жодних більше “кишенькових” на вечірки та дорогі розваги.
Дзвінки припинилися майже відразу. Якщо раніше він телефонував раз на тиждень, щоб попросити “скинути ще трохи”, то тепер тиша. Повна тиша. Я набирав його сам, але у відповідь чув лише короткі, холодні фрази.
– Усе нормально, тату. Я зайнятий.
Софія, яка звикла до щомісячних “подарунків” у вигляді нових суконь, прикрас чи поїздок у модні табори, теж стала іншою. Її дитяча безпосередність зникла, замість неї з’явилося роздратування.
– Чому всі мої подруги їдуть у Карпати на лижі, а я ні? У тебе ж є гроші! – вона намагалася маніпулювати мною, як це робила раніше, коли її примхи завжди виконувалися.
Я намагався поговорити, пояснити, запропонувати щось спільне, просте: сходити в кіно, пограти в настільні ігри. Але вони вже не знали, як це – проводити час із батьком без його грошей.
Якось я приїхав до Назара в гуртожиток, хотів побачити, як він влаштувався, привезти домашньої їжі. Він був неприємно здивований.
– Що ти тут робиш? Я ж казав, що зайнятий! – він не запросив мене зайти.
Я стояв біля його дверей, із сумкою домашнього і гіркою порожнечею в душі.
– Я хотів побачити, як ти, сину.
– Бачиш. Усе нормально. Перекажи гроші на картку, я сам куплю, що треба, – він навіть не глянув мені в очі, а лише натягнув двері.
У той момент до мене прийшло усвідомлення. Жахливе, але правдиве. Для них я був не Батьком, а лише “банкоматом”, “спонсором”, постійним джерелом дорогих “бонусів”. Щойно цей “банкомат” перестав видавати великі суми, їхній інтерес зник. Телефонні дзвінки, візити, бажання поспілкуватися – усе це було лише ціною “послуги”.
Юля пішла від мене через пів року. Вона сказала, що втомилася від життя у “золотій клітці”, де не було справжнього тепла. Вона знайшла чоловіка, який не був таким успішним, але мав час на сім’ю. Я не тримав її. Я розумів, що це була моя помилка, що це я перетворив наші стосунки на фінансову угоду.
Зараз я живу сам. Мої справи потроху налагоджуються, але я навмисне більше не прагну того “золотого” рівня доходів. Мені вистачає на комфортне життя, але не на дорогі подарунки та бездумну розтрату. Назар і Софія тепер дзвонять мені лише на свята. Іноді. Дзвінки дуже короткі, сухі.
– Привіт. Як ти? Усе добре. Ну, па-па.
Я досі не знаю, як мені жити з цим усвідомленням. Я втратив те, що не можна купити за жодні гроші.
І ось моє запитання до вас, шановні читачі: Як ви вважаєте, чи є ще шанс у такій ситуації відновити зв’язок із дорослими дітьми, які звикли бачити у тобі лише джерело фінансів, і чи є моя історія “типовою” для нашого суспільства?
