fbpx
життєві історії
Я прописана в трикімнатній квартирі батьків. Крім мене є ще старша сестра Роксолана. Ми завжди з нею ладнали. Я ніколи б не подумала, що вийшовши заміж, вона так кардинально змінить моє життя. Навіть не спитавши дозволу, Роксолана привела свого чоловіка в нашу квартиру. Всі їх “витівки” батьки сприймали, як належне. Тільки я – не вони!

Я прописана в трикімнатній квартирі батьків. Крім мене є ще старша сестра Роксолана. Ми завжди з нею ладнали. Я ніколи б не подумала, що вийшовши заміж, вона так кардинально змінить моє життя. Навіть не спитавши дозволу, Роксолана привела свого чоловіка в нашу квартиру. Всі їх “витівки” батьки сприймали, як належне. Тільки я – не вони!

Нас у батьків дві, я та моя старша сестра, Роксолана. Після школи вона поставила собі за мету максимально швидко вийти заміж, і я вам скажу, сестрі це вдалося. Влаштувавшись на роботу, швидко обкрутила одного зі співробітників і вже за пів року той жив не у гуртожитку, а у нашій трикімнатній квартирі.

Батьки, молода сім’я і я мали по кімнаті, і час до мого вступу до університету минув більш-менш спокійно. Потім я переїхала в інше місто, батьки та Роксолана в один голос пообіцяли, що будь-коли можу повернутися до своєї кімнати, сестра навіть запропонувала врізати туди замок, щоб не переживати. У такі крайності я не стала вдаватися, все-таки родичі… Хоча, замок, я думаю, у ситуації, що виникла пізніше, не врятував би.

Через рік Роксолана привела на світ первістка, ще через рік – другого, і в голові у них виникла думка про “розширення”. Звичайно, за рахунок моєї кімнати. Батьки підтримали їх ідею, і, приїхавши після чергової сесії до рідного дому, я побачила свою кімнату окупованою.

Речі були щільно закидані в шафу та антресоль, а на питання “чи не пустите переночувати?” мама запропонувала мені розкладне крісло в їхній кімнаті. Роксолана з чоловіком спілкування та коментарів уникали. Я зрозуміла, що на мене тут уже не чекають, і нагадала близьким родичам про обіцянку повернутися. Мама, увімкнувши “моя хата скраю, я нічого не знаю”, відповіла: “Повертайся, ми ж тебе не виганяємо!”

Я переночувала у однокласниці, а наступного дня повернулася до гуртожитку університету, таки там у мене не розкладне старе крісло, а нормальне ліжко.

Канікули після третього та четвертого курсу я провела в місті, влаштувавшись на роботу в місцеве кафе, і копійку якусь заробила, і спілкування з родичами уникла. А ось на п’ятому, дипломному курсі, довелося задуматися. Писати дипломну роботу нас відправляли додому, гуртожиток готували до нового потоку абітурієнтів.

Зателефонувавши додому, почула бадьорий голос мами: “Приїжджай, щось придумаємо!” Це “що” виявилося кухонним столом та табуретом біля нього. Зосередитись у родичів, які постійно ходять навколо тебе, та дітей, які скиглять,  було неможливо.

Спробувавши близько тижня зібратися з думками та розпочати писати дипломну, я зрозуміла, що це абсолютно безперспективні спроби. Врятувала однокурсниця. Її батьки від’їжджали за кордон на два роки, і подруга запропонувала мені підселитися до неї, і дипломні роботи удвох легше писати, і питання “де?” відпало само собою.

Коли я виїжджала, мама з величезним полегшенням зітхнула, а Роксолана навіть не вийшла зі своєї-моєї кімнати.

Закінчивши ВНЗ, я відразу влаштувалася працювати, домовившись із комендантом гуртожитку, що поки що поживу в кімнаті з першокурсниками. Напевне, бажання знайти дах над головою превалювало, бо, познайомившись із Вадимом, я не розібралася у своїх почуттях і вискочила за нього заміж. Батькам та сестрі похвалилася, що живемо з чоловіком в окремій квартирі, все в нас добре, на що мама із захопленням відреагувала: “Дуже раді за вас!”

Добре було перші пів року. Потім новизна стосунків зникла, побут затяг, а коли я зрозуміла, що чекаю дитину, Вадим сказав, що не готовий стати батьком. Квартира була його, я, що називається, жила в ній на пташиних правах, і хоч-не-хоч довелося знову їхати до батьків, тільки вже на шостому місяці.

Вираз обличчя мами та сестри, коли вони побачили мене, важко описати. Крім того, сестра була в такому ж цікавому становищі, як і я – теж чекала на дитину. Велика сімейна нарада ні до чого доброго для мене не привела. Сестра з чоловіком аргументували відмову звільнити мою кімнату тим, що вже “скільки років у ній живуть”, “діти звикли” тощо. Батьки відводили очі убік, і мовчали. На моє риторичне запитання: “То де мені з дитиною жити?” відповіді не прозвучало. Щоправда, Роксолана почала мене виховувати, що не змогла переконати чоловіка, не втримали і т.д.

Переночувавши у тієї ж подруги, я повернулася до колишнього чоловіка, і заявила, що житиму в його квартирі до виходу з декрету, як мінімум. Заявляти довелося не лише майбутньому батькові, а й його співмешканці. Як не дивно, але вони особливо не заперечували. Валя, нова жінка мого колишнього, навіть із співчуттям дивилася на мене, і якось по-людськи коментувала ситуацію, що склалася.

Так ми зараз і живемо – я з немовлям, і колишній чоловік із співмешканкою в одній квартирі. Сусіди тільки головою хитають нам у слід. Ми не влаштовуємо в квартирі “бурі”, але самі розумієте, яка у нас обстановка. Щось вирішити з окремим житлом я не можу, з батьками та Роксоланою взагалі не спілкуюся, таке враження, що вони взагалі викреслили мене зі свого життя.

Мама за весь час зателефонувала один раз, щоб повідомити про появу на світ третього племінника. Вона навіть не поцікавилася, хто у мене, а дізнавшись, що я живу в квартирі колишнього чоловіка ледь стримувала радісні емоції.

Що буде далі, одному Богу відомо…

Фото ілюстративне