– Я просто не можу вже сидіти в цій глушині! – ледь не плаче тридцятирічна Валерія, розмовляючи по телефону з далекого селища міського типу з мамою, яка перебуває у місті. – Це не моє, розумієш? Сам темп життя, нудьга жахлива, дивний менталітет місцевих… Ні, я не хочу нічого сказати, люди тут хороші, але я до такого не звикла! Я хочу додому!…
… У Іри чудова сім’я: чоловік, дитина шести років.
Три роки тому чоловікові запропонували тривале відрядження – очолювати філія підприємства. Умови озвучили дуже вигідні і цікаві: практично на всьому готовому, службова квартира, автомобіль, солідна грошова компенсація. Проте Іра сумнівалася – вона ніколи ніде не жила, крім столиці і погано уявляла життя в глибинці.
Але чоловік загорівся і вмовив дружину – давай, мовляв, спробуємо. Ми ж туди не назавжди. Контракт на три роки, поживемо і повернемося, нічого не втрачаємо. Якщо вже зовсім не піде – повернемося раніше. Зате, якщо все нормально, грошей заробити… І життєвий досвід який! Ну коли ти ще поживеш серед природи?
І Іра погодилася, зібрала валізу і дитини і поїхала за чоловіком.
У побутовому плані їх влаштували дуже добре. Величезна простора квартира з домробітницею, автомобіль з водієм. І з грошима вийшло відмінно – витрачати в їхньому селищі особливо нікуди, за три роки накопичили солідну суму.
Проте прижитися на новому місці так, щоб не брати до уваги кожен день дні до повернення, що не тужити і не дивитися на календар, у Іри не вийшло. Багато що викликало відторгнення.
Плітки, підвищена увага до чужинців, уклад, при якому всі жінки з ранку вбираються в краще і йдуть на ринок, відсутність магазинів, асортименту товарів і дозвілля, за яким треба їхати кожен раз в крайовий центр – з усім цим Іра так і не змирилася.
А найголовніше, нудьга.
Іра щиро намагалася знайти собі заняття, але якось не досягла успіху. Йти працювати? – роботи дуже мало і за кожне робоче місце борються люди, яким реально шматок хліба потрібен, щоб дітей нагодувати.
Конкурувати з ними Ірі не дозволила совість. Нормальний інтернет в містечку з’явився тільки напевно в останній рік, журнали майже не завозять, нових книг, які всі читають у великому світі, теж днем з вогнем не знайдеш. Подругами особливо обзавестися не вийшло.
Іра чекала можливості повернутися. Там, в столиці, вона знайде роботу, вирветься нарешті з кокона, зателефонує зі старими друзями і знайде нових. Скоріше б тільки завершити цю епопею…
Однак вийшло так, що чим більше Іра розчаровувалася і мучилася, тим більше чоловік її закохувався в цей край. З роботою у нього тут все чудово, все виходить, його готові залишити хоч на все життя.
Тут він перший хлопець на селі, майже олігарх, його знає і поважає все містечко, під білі ручки везуть на полювання, на риболовлю. А у місті, він хто? – звичайна офісний пішак. Тут у нього знайомі, друзі, які кличуть у гості нарозхват, найкраща в місті квартира та й взагалі – повітря чисте, врешті-решт…
Загалом, чоловік тягнув-тягнув час і сказав Ірі нарешті, що повертатися в столицю він не хоче.
– Всі розумні люди сюди з міста їдуть! – повідомив він ошелешеній Ірі. – Тому що справжнє життя – вона тут! І люди, і природа, і можливості для нас… Не мудрі, записуй сина в місцеву школу, нехай вчиться. Головне – це вища освіта, а з ним вирішимо потім, з грошима не проблема! А поки нехай росте – без міських спокус…
Так-то чоловік у Іри хороший, вона завжди вважала, що вони на одній хвилі, і завжди домовляться, але тут якийсь глухий кут.
Кидати чоловіка, їхати з дитиною в місто однієї, влаштовуватися на роботу без особливих перспектив, з такою перервою і налагоджувати життя матері-одиначки, тому що її олігарх тут напевно один не залишиться?
Або залишатися з коханим чоловіком, не позбавляти дитину батька, сидіти в ненависному селищі далі без роботи і перспектив?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
