fbpx

Я прожила з чоловіком щасливе життя, такого зичу й своєму синові. У нас споконвіку в родині ведеться – одружуватись один раз і на все життя. Якщо згодна- візьму тебе в доньки, всьому навчу, що вмію, онуків няньчити буду

Як невістка донькою стала. Розповідь жінки, з якою я познайомилася у автобусі.

— Біля вас вільне місце? – запитала симпатична жінка.

— Так.

— Добре, я зараз, – сказала, і, поклавши на сидіння пакет, швидко вийшла з салону автобуса.

Десь за хвилини півтори повернулася з немолодою жінкою.

— Ось тут сідайте, мамо Валю, щасливої дороги! Тільки не хвилюйтеся, я вас благаю, все буде гаразд. Догляну я ваших Мурзика й Бублика, ви ж всього на два дні їдете в гості.

— Та я знаю, Олечко, знаю. Іди вже, дочко, бо на роботу запізнишся.

— Гарненька у вас донька, дуже на вас схожа. Й добра, мабуть, так за вас переживає, — кажу.

— Всі говорять, що схожа. І добра, лагідна- так і є. Взагалі ж це моя невістка, єдиного синочка дружина.

Слово за слово – і майже чотири години поїздки пролетіли непомітно. Я з інтересом слухала історію «перевиховання» і захотілось розповісти її вам. Валентининого чоловіка перевели на роботу до нашого міста, коли син Максим саме пішов до армії служити. Вона працювала бухгалтером, вечорами та у вихідні господарювали удвох з Павлом біля будинку, якого щойно придбали. Збулася її давня мрія: мати власну оселю. Щоб садок був, маленький город, багато квітів.

Максим часто писав листи: про успішну службу, бажання швидше побачити батьківський дім та продовжити навчання в інституті, правда, вже на заочному відділенні. Досить сидіти «на шиї» мами й тата, професія є, бо ж технікум закінчив.

— Синочок у нас дуже хороший. Ми його в любові та злагоді з Павликом ростили, до праці привчали, з книгою дружити. Тому й не очікували, що матимемо через Максимкове кохання стільки нервів, — задумливо говорить моя супутниця. — Повернувся наш син, подружив з сусідським хлопцем Василем і зачастили вони до одного з барів. Виявилось, уподобав там син дівчину Олю.

— Валентино Іванівно, — зайшла ніби позичити цукру сусідка. — Ваш Максим зустрічається з такою дівчиною, що Боже борони й одведи. У неї ще дві такі подружки є. Люблять випити, допізна ходять по барах. Олька з неблагонадійної багатодітної сім’ї, чого від неї можна чекати – не знаю. Ваш син такий інтелігентний, що він в ній знайшов. Вона, до речі, в школі добре навчалася, співає гарно, але ж потрапила під негативний вплив і котиться в прірву. Боюсь, ще й Максима за собою потягне. Шкода буде, як зіпсує йому долю.

Я не знала, що на це відповісти. Зайшла в дім і запитую Максима, з ким він вечори проводить, чому пізно повертається.

— Я з чудовою дівчиною познайомився, матусю.

— Я в цьому сумніваюсь. Порядна не буде, ледь познайомившись, гуляти ночами з хлопцем. Яка там у неї мама, що дозволяє доньці вдосвіта додому приходити? Ти хоч знаєш, що у неї неблагополучна сім’я?

— Це тобі тітка Ніна плітки принесла? Нікого не слухай. Дівчина розумна і хороша, я вирішив на ній одружитися.

— Синочку, не видумуй! Не спитавши броду – не лізь у воду! Схаменися!

— Заспокойся, матусю, я її дуже люблю, у нас все буде добре. Я хотів урочисто вам з татом повідомити про намір оженитися, але вийшло, що ти дізналася перша.

Я ледь заспокоїлась. Пішла ввечері в той бар, знайшла Олю. Спершу хотіла поговорити, влаштувати скандал за те, що хоче занапастити мені сина. Та побачила її, милу таку, ніжну, беззахисну й неначе остовпіла. «Давай вийдемо, дівчино, розмова є», — ледь вистачило сил сказати.

Вийшли ми, сіли на лавочці у сквері. Познайомилися. Я розпитала, чим вона займається, яку має родину, про плани стосовно Максима. «Я поважаю вибір свого сина,  — та тільки тоді ми з батьком погодимось на весілля з легкою душею, коли ти перестанеш з дівками водитися по барах, визначишся з професією, будеш вчитися он з Максимом заочно. Я прожила з чоловіком щасливе життя, такого зичу й своєму синові. У нас споконвіку в родині ведеться – одружуватись один раз і на все життя. Якщо згодна- візьму тебе в доньки, всьому навчу, що вмію, онуків няньчити буду. Що скажеш?»

Ольга притулилася до мене й заплакала. Мала я з нею ще довгенько мороку. Ті ж подруги не давали їй спокою. Приходили та кликали у свою компанію, приносили вино, на Максима всякі дурниці плели, аби посварити їх, з заздрощів. Поступово я відбила їм охоту втручатися в Олине та Максимове життя.

Поженилися молоді й неподалік орендували ми їм будиночок, щоб звикали одне до одного, оволодівали наукою жити разом. Максим, бувало, забіжить і принюхується: « У тебе, мамочко, так смачно борщем пахне!»

— А що Оля борщ не варить?

— Варить, тільки він ніякий, його їсти просто неможливо. Ти б навчила Олю готувати за своїм рецептом, і не тільки борщ.

Прийшла я наступного дня до невістки й цікавлюсь: «А що, Оляно, ти вже обід приготувала?».

— Та ні, лише збираюся.

— Я щось занедужала трохи, може підемо до мене та й допоможеш борщику наварити, перцю нафаршируємо.

— Я з радістю піду, бо повчитися у вас куховарити з першого дня заміжжя мрію.

Поступово моя невісточка й мене перевершила на кухні. А то ж, уявляєте, кидала у воду картоплю й буряк шматками, тоді солила й додавала ложку томату. Готово! Не дивно, що й собака цю страву вживати відмовлявся, один лише Максим якось хльобав.

З роками стала я називати Олю донькою. Не жалкую, що саме її обрав Максим. Зайдіть до мене й подивіться, які всюди порядки. Гадаєте, це я у свої вісімдесят так стараюсь? Ні, нема вже того здоров’я. Все Олечка з Максимом і двома внуками. «Це вам вдячність за моє виховання», — любить жартувати невісточка.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page