Я прожила з Володею двадцять сім років і була певна, що знаю його до останньої зморшки, аж поки пізній дзвінок від незнайомки не розтрощив мій спокій: жінка запевняла, що мій чоловік – її «особливий друг». У ту мить я збагнула: наше подружжя давно висіло на тоненьких нитках, тільки тепер я побачила, як вони тріщать.
Наш шлюб виріс зі студентської закоханості в Івано-Франківському педуніверситеті. Я, Марія, ночами дописувала конспекти, а Володя ганяв м’яч на стадіоні й, жартуючи, відбирав у мене бутерброди. Після дипломів подалися в моє рідне село під Калушем: там звели хату, посадили сад і ростили двох дітей – Мирославу та Андрійка. Життя тікало, мов вода з гірського джерела: я варила варення, Володя лагодив сусідам дахи, ми сміялися, кому вдався смачніший борщ. Здавалося, у нас усе попереду.
Торік навесні Володя примчав додому з новеньким смартфоном і сховався з ним у майстерні. Спершу я махнула рукою – чоловік любить техніку. Та коли «майстерня» стала його укриттям тричі на тиждень, поселився сумнів. Одного четверга, уклавши дітей спати, я непомітно підійшла до дверей. Володя шепотів:
– Скучив… обійму… скоро побачимось.
Від того «скучив» у мене запекло в середині. Я чекала, коли він сам заговорить, але мовчання між нами росло, мов бур’ян у грядці. Зрештою не витримала.
– Володю, з ким ти говориш?
– З клієнтом, Маріє. Завтра треба закрити проєкт.
– Клієнти після десятої вечора не дзвонять.
Він зітхнув і опустив плечі.
– Є одна людина… усе сталося випадково.
– Ти кохаєш її?
– Ні. Просто відчув себе молодшим. Розумієш?
– А я що, паспорт тобі щодня під подушку кладу?
Він мовчав, і тиша здалася мені товстою, як зимова ковдра. Наступного ранку я зібралася до подруги Оксани. Завжди дотепна, цього разу вона лише розвела руками.
– Маріє, пробач… після п’ятдесяти таке пережити складно. Може, все-таки вибачиш?
– І житиму з відчуттям, ніби мені пісок у душу насипали?
– Не знаю, як би вчинила. Самотність вимагає сталевих нервів.
Її «підтримка» боліла більше, ніж зрада. Я повернулася додому й переїхала до кімнати доньок. Валізу навіть не розпаковувала – лише поставила в куток, наче нагадування: вихід існує.
За два дні зателефонував брат Остап.
– Чув, у вас негаразди. Чим допомогти?
– Порадою. Що роблять чоловіки, коли жінка зраджує?
– Сидять і думають, де проґавили перший сигнал. Розлучення – важка дорога, Маріє.
– А лишитися та повільно сохнути – легка?
Минув місяць. Ми з Володею жили під одним дахом, мов актори різних вистав, які помилково опинилися на одній сцені. Діти помічали холод і кутали мене пледами уваги, та їм було ніяково: татова бензопила і мамина консервація відтепер звучали без сміху.
Одного вечора Володя несміливо постукав.
– Можна?
– Кажи.
– Я порвав ті стосунки. Вибач. Можеш не приймати мого «пробач», але мусив сказати.
– А щодо чого ти насправді шкодуєш?
– Що зламав наше «ми» й завдав тобі болю.
– Болі мені й без того вистачило б. Пам’ятаєш, як мама поїхала від тата? Ти знав, що я боюся зради як вогню – і все одно…
Він опустив погляд.
– Прошу шансу.
– А якщо шанс потрібен мені, але вже без тебе?
Він тихо вийшов.
Наступного дня заїхала Мирослава.
– Мам, приїдь до мене. Вільна кімната чекає. Запишешся на курси гончарства, про які мріяла.
Я притисла доньку до себе. Доросла дитина стала моєю опорою, коли подруга та брат вагалися.
Зібрала мінімум речей. На прощання Володя сидів на ґанку, тримаючи горня кави.
– Коли повернешся?
– Не знаю. Може, повернуся іншою. А може, зовсім ні.
– Я чекатиму.
Дорогою в автобусі я вперше за довгий час усміхнулась: ліхтарі за вікном підморгували, ніби казали – усе тільки починається.
У Мирослави прокидалась під запах кави й ранковий гомін базару. Глина під пальцями на курсах повертала мені тепло. Я вчилася мовчати так, щоб тиша була другом, а не катом.
Два місяці потому Володя надіслав фото нашої клумби: тюльпани, які я саджала восени, розквітли. Підпис: «Бачиш, вони чекали весну». Я відповіла: «Та квіти не вибирають, чиї корені під ними». І раптом зрозуміла: мій вибір – є.
Щовихідних я приїжджаю додому побути з дітьми й поглянути в очі чоловікові, що шукає бодай іскорку минулого. Інколи розмовляємо спокійніше.
– Чого ти хочеш? – запитує.
– Щирості. Не листівок «пробач», а щоденних дрібниць. І часу, щоб кожен із нас збагнув: чи ми ще «ми».
Я не знаю, чим завершиться ця історія. Знаю лише одне: у п’ятдесят плюс почати спочатку не пізно, бо вік не вимірює сміливість. Її вимірює вибір і дія.
А тепер скажіть, друзі: що, на вашу думку, важливіше для зруйнованого шлюбу – шанс вибудувати довіру наново чи право кожного йти своїм шляхом, навіть коли попереду – невідомість?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
