Я прямо сказала свекрусі, що настав час їй і честь знати. Так вона таку “бурю” заколотила! Бо розумієте, вона від мене таких слів не чекала.
Ольга Степанівна мені доньку виростила, виховала, а я така невдячна невістка. Ну, а що мені робити? Я її до нас не назавжди запрошувала. Не будемо ж ми до кінця своїх днів разом жити.
Ми з чоловіком спочатку намагалися влаштувати своє життя в обласному центрі, а коли зрозуміли, що нічого доброго з цього не вийде, переїхали жити до Києва. Нас нічого не тримало, тож і ризикнули. Зібрали речі та вирушили шукати своє щастя.
Спочатку нам було дуже важко. Батьки допомагали грошима, адже зовсім не витягували. Цілий рік поневірялися і не могли знайти нормальну роботу.
А потім все пішло як по маслу. Влаштувалися і почали заробляти такі гроші, що нам раніше навіть не снилися. На море вперше вибралися та змогли оформити іпотеку. Тоді вже зважилися на дитину.
Здавалося, що далі вже нічого нас не засмутить. Чоловік стрімко просувався кар’єрними сходами і з кожним днем збільшував свій дохід. Ми без проблем виплачували іпотеку і жили в достатку. А потім сталося непоправне… Не стало мого чоловіка.
Я взагалі не знала, за що мені хапатись. Замикатися в собі точно не вихід, адже мені треба було дитиною займатися. Продавати квартиру та повертатися до обласного центру я не хотіла, адже там навіть садочка та школи нормальної немає.
А щоб залишатися в столиці, треба було працювати. Тільки от доньку не було на кого лишити.
І в цей складний момент мені руку допомоги подала свекруха. Вона зі своїм чоловіком дуже погано жила, адже той тільки те й робив, що чарку і друзів пильнував.
Тому-то свекруха з легкою душею переїхала жити до мене, щоб няньчитися з онукою, поки я гроші зароблятиму.
Свекруха повністю взяла на себе всі турботи по дому та виховання Оленки. Я займалася лише роботою, а ввечері від утоми завалювалася спати. Я поверталася завжди в чисту квартиру, де було затишно та пахло смачною вечерею. Свекруха чудово справлялася з господарством, тому я спокійно будувала кар’єру і не відривалася від справи.
Гроші я заробляла. Чи свекруха витрачала свою пенсію, я не в курсі. Однак нічого зайвого вона не купувала і готувала лише з бюджетних продуктів. Економила, як могла. Та й я також тому спромоглася швидше закрити іпотеку і встати на ноги.
Звісно, ми зі свекрухою іноді сперечалися, всяке бувало. Все-таки в одній квартирі двом господиням було важко уживатися, адже у кожного свої звички та спосіб життя. Та й усамітнитися хотілося, але це було неможливо. Тим більше характер у мене не ангельський – мовчати я не вмію.
Свекруха переважно мовчала. Бувало, що висловилася проти мене, а потім йшла і вибачалася, як не крути, а вона в мене дома. Але згодом я почала зауважувати за собою, що присутність Ольги Степанівни мені діє на нерви.
На сьогоднішній день у нас стосунки не дуже. Свекруха мало не мамою Оленки себе вважає, а мене звичайно це дратує. Я розумію, що бабуся виростила внучку, але все має межу.
Тим більше, що свекруха все дозволяє Оленці і постійно її шкодує. Загалом, йде проти моїх правил.
Якщо чесно, то я вірю, що свекрусі і справді немає куди повертатися. Дома чоловік, з яким неможливо вже жити, але що до того мені?
Хіба я щось роблю не те? Дочка вже доросла і в змозі сама за себе подбати, коли мене немає поруч.
Я ж маю право на життя без свекрухи в такому випадку?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
