Ми з чоловіком разом вже більше десяти років. Перших сім жили на орендованій квартирі в Києві. Чоловік юрист, я сімейний лікар. Виховуємо синочка дев’яти років.
Три роки тому здійснилася наша мрія, ми купили будиночок в котеджному містечку за десять кілометрів від Києва. Облаштували все під себе. В сина свій куточок, в нас з чоловіком свій.
Жили собі, не тужили, поки в нашу Україну не увірвалися сусіди з повномасштабним вторгненням.
Чоловік сам родом з Херсона. Там жили його батьки. Чудом нам вдалось вивести їх із вже окупованої території. Тато Арсена вже на той час був дуже хворий.
Ми орендували їм однокімнатну квартиру, оскільки ми живемо за містом, а свекру треба часто ходити на обстеження, тому варіант, щоб жити в нас і не розглядався, і це слава Богу, бо мені б дуже важко було з ними жити.
Річ в тім, що свекруха не може нічого викинути. Баночки, скляночки, пакетики, коробочки… Я до цього не звикла, та що казати, з шістнадцяти років я вже не жила з батьками, а тут ще й не мої батьки.
Я терпіти не можу “лишні речі” в будинку, цей хаос ні до чого хорошого не призводить.
Вони собі жили окремо, ми час від часу до них навідувалися, або ж чоловік кудись возив тата на обстеження.
Але пів року тому свекра не стало. Свекруха дуже важко пережила втрату. Вона дуже довго не могла змиритися, що він відійшов у вічність “на чужині”.
Ну, що поробиш, таке життя. Ми продовжували оплачувати квартиру в якій жила мама, але одно разу вона зателефонувала Арсену і попросила приїхати.
Словом, їй одній там дуже сумно, та й за квартиру треба нам платити, попросилася свекруха в нас за містом пожити.
Я спершу була категорично проти, знаючи про “любов” свекрухи, але врешті-решт змирилася. Правда, перед тим ми поговорили, що жити вона буде на моїх умовах. Я тут господиня і що це моя хата.
Свекруха погодилася.
На першому поверсі, біля кухні, ми виділили їй кімнатку.
Все почалося, чи то я просто побачила, через місяць.
Я прибирала і коли свекруха була на подвір’ї, вирішила з порохотягом в неї пройтись швиденько.
А під ліжком сюрприз у вигляді баночок від ліків – пустих, дві пів літрові банки з томатної пасти, ще якісь коробочки, чи то з цукерок, чи з зефіру, який чоловік з сином обожнюють, пусті баклажки, рулончик пергаментних паперів (з коробок з печива витягала і складала).
Я була зла, тому покликала її в кімнату. А вона мені каже.
– Не чіпай то! Я коли поїду додому все з собою заберу.
Ага, поїде, подумала про себе я…
– Анна Василівна, це барахло, куди ви це повезете? Я вас просила не робити з хати смітник!
Вона розплакалася і вийшла на вулицю.
Я розумію, що їй важко. Але чому я маю на все це закривати очі?
Просто я знаю, як вона жила з чоловіком в себе в Херсоні, потім на орендованій в Києві. Ми клінінгову компанію наймали, бо соромно перед орендодавцями було.
І тепер вона хоче таке зробити і в мене. Я на цю квартиру так довго чекала, тому не дозволю перетворити її на смітник…
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
