Я прийшла на кладовище, щоб запалити чоловікові свічечку у спокої, але свекруха мала виплеснути на мене своє розчарування… Навіть тут!
Найтемніша пляма мого життя, яку я ношу в серці, має вигляд гранітної плити та свіжого земляного насипу. Юра… мій Юра… Його не стало рік тому. Час мав би лікувати, та чим далі, тим гостріше я відчуваю порожнечу. Щоразу, коли я підходжу до його місця вічного спочинку, я відчуваю себе, ніби знову переживаю той гіркий день.
Я й досі не можу змиритися, що більше ніколи не почую його сміху, не відчую його міцних обіймів. Наше спільне майбутнє, про яке ми стільки мріяли, розсипалося на порох. А тут, біля могили, я не лише згадую його — я борюся з привидом, який не дає мені знайти ані хвилини полегшення.
Цей привид — його мати, моя колишня свекруха, Надія Петрівна. Жінка, яка, здається, поставила собі за мету зробити моє життя ще важчим, ніж воно вже є. Вона ніколи не любила мене, вважаючи, що я “занадто проста” для її сина. Але після того, як Юри не стало, її неприязнь перетворилася на відкриту ворожість. Вона звинувачувала мене у всіх нещастях, ніби я мала якийсь контроль над долею.
Цього разу я прийшла в особливий для нас день — річницю нашого знайомства. Я купила його улюблені квіти, білі троянди, та велику, гарну лампадку, яка мала горіти довго. Хотілося побути на самоті, поговорити з ним про те, як минає життя, про нашу доньку, маленьку Оленку. Про те, як сильно ми його пам’ятаємо і як сильно нам його бракує. Я хотіла цієї тиші, цієї самітницької, смутної розмови, щоб хоч трохи заспокоїти свою зболену душу.
Я обережно поклала квіти біля плити, запалила лампадку і присівши на низенькій лавці, заплющила очі.
– Юрчику, коханий… пам’ятаєш, як ми познайомилися? — прошепотіла я, відчуваючи, як до очей підступають сльози.
У цей момент з-за сусіднього пам’ятника почувся сухий, різкий голос, який я впізнаю з тисячі.
– О, пані Алла тут? Яка несподіванка!
Я відразу відчула, як напружилася. Розплющивши очі, побачила Надію Петрівну. Вона стояла трохи віддалік, тримаючи в руці маленьку зів’ялу хризантему. Її обличчя було наче висічене з каменю — жодної теплоти.
– Доброго дня, Надіє Петрівно, — відповіла я тихо, намагаючись зберегти спокій.
– Який він “добрий” без мого сина? — вона підійшла ближче, і її погляд зупинився на моїх трояндах. — Знову “шикуєш”? Напевно, грошей тобі не бракує. Купуєш ці дорогі, пишні квіти, аби тільки люди бачили, яка ти “турботлива” вдова.
Я відчула, як моє обличчя палає. Її постійні натяки на гроші мене знесилювали.
– Це троянди, Надіє Петрівно. Юра їх любив. І я не “шикую”. Я працюю, — ледве стрималася я від різкішої відповіді.
– Працюєш? Ага, звичайно. А що ж ти робила, коли він був живий? — вона знизила голос до шепоту. — Я все знаю. Ти йому життя вкоротила своїми “проханнями”, своїми “хочу”. Вимагала нову кухню, нову машину… Він же працював цілодобово, щоб тобі догодити! А тепер — маєш!
Це було неочікувано.
– Це неправда! Ми все робили разом, він любив свою роботу, — мій голос тремтів, я намагалася не розплакатися перед нею.
– Любила? Якби любила, то не змушувала би його так перенапружуватися! — вона сплюнула ці слова з такою силою, що мені здалося, ніби на мене вилили відро крижаної води. — Ти прийшла на його готове, нічого не дала, тільки брала! А тепер сидиш тут і “граєш” турботливу вдову, щоб сусіди обговорювали.
Я зробила глибокий вдих. Я не хотіла сваритися тут, біля Юриної могили. Це було б нешанобливо до його пам’яті.
– Надіє Петрівно, сьогодні річниця нашого знайомства. Будь ласка, залиште мене у спокої. Я прийшла поговорити з Юрою, а не з вами, — попросила я, намагаючись дивитися лише на пам’ятник.
Але вона не відступала.
– Поговорити? Що ти йому скажеш? Що ти покинула його напризволяще? Всі знають, що ти майже відразу після… того, як його не стало, почала зустрічатися з тим своїм колегою, Петром!
Мене охопило обурення. Це вже було занадто! Петро — мій друг і колега, який допомагав мені оформити документи та відвозив Оленку до садочка. Жодних “зустрічей” не було!
– Ви переходите всі межі! Петро — мій друг, він мені допомагає! Ви не маєте права розпускати такі вигадки!
– Які вигадки? Всі бачили, як він тебе підвозив! І що ти тепер робиш? Намагаєшся швидко “захопити” нового, поки я ще відчуваю втрату? — вона говорила голосно, і я відчула, як до нас починають приглядатися люди з сусідніх ділянок.
Моя рішучість зміцніла. Досить. Я не дозволю їй руйнувати мій спокій навіть тут.
Я встала.
– Надіє Петрівно, я не буду з вами сперечатися. Я не винна у тому, що сталося. І я не дозволю вам оскверняти пам’ять Юри цими безглуздими звинуваченнями та образливими словами, — я говорила тихо, але твердо, дивлячись їй просто в очі. — Ви, мабуть, ображені, але це не дає вам права робити моє життя ще важчим. Я люблю Юру. Я пам’ятаю Юру. І я буду приходити сюди стільки, скільки мені потрібно. А якщо ви хочете поговорити з ним, то робіть це без мене.
Вона замовкла, її обличчя спотворилося від злості, але щось у моїх очах, мабуть, змусило її відчути себе невпевнено. Вона лише скривилася.
– Ти ще пошкодуєш, що ти мені так відповіла, — процедила вона крізь зуби, після чого кинула свою зів’ялу квітку біля пам’ятника і швидко попрямувала геть.
Я стояла, дивлячись їй услід. Мої руки тремтіли, але в душі не було розпачу — була лише дивна, тиха рішучість. Я повернулася до могили, поправила лампадку і знову сіла.
– Ти чув, Юрчику? Я дала їй відсіч. Це було важко, але я зробила це, — прошепотіла я, відчуваючи, що мені стало трохи легше.
Я просиділа ще довго, дивлячись на вогник. Ця неприємна зустріч, як не дивно, дала мені новий поштовх. Я зрозуміла: я більше не хочу жити під вагою її ворожості. Моє життя і пам’ять про Юру — це лише моя справа.
Я вирішила, що більше не буду пристосовуватися до її графіку відвідувань, не буду ховатися, не буду боятися. Я приходитиму, коли мені зручно, і робитиму те, що вважаю за потрібне. Я пам’ятаю про Юру і буду підтримувати його пам’ять так, як ми б хотіли.
Коли я йшла з кладовища, сонце вже хилилося до обрію, розмальовуючи небо яскравими кольорами. Я відчувала себе стомленою, але не зломленою. Я тримала в руці Оленчин малюнок, який забула покласти біля пам’ятника, і це додавало мені сил.
І ось тепер, коли все це сталося, коли я нарешті відповіла і відстояла себе, мені дуже цікаво, що ви думаєте: чи варто було мені взагалі вступати з нею в розмову на кладовищі, чи краще було просто проігнорувати її недоречні слова і зберегти спокій душі? Як би ви вчинили на моєму місці?
