— Я прийшла по свої 30 000 за меблі, які залишилися в твоїй кухні — заявила Алла, з’явившись на моєму порозі через два роки після того, як втекла перед самим весіллям.
Микола ніколи не вважав себе людиною, яку легко обдурити. Він працював архітектором, звик до чітких розрахунків, креслень та логіки. Але коли два роки тому Алла зникла з його квартири, залишивши лише порожнечу в шафі та записку на кухонному столі, вся його логіка розсипалася. Вона написала тоді, що їй потрібно знайти себе, що їхній темп життя надто різний, і вона не готова до сімейної рутини. Це сталося за місяць до запланованого весілля. Гості були запрошені, ресторан заброньований, а обручки лежали в шухляді біл біля ліжка.
Він шукав її тижнями. Телефонував друзям, спільним знайомим, навіть їздив до її батьків у сусідню область. Батьки лише розводили руками, мовляв, Алла доросла жінка і сама вирішує, де їй бути. Микола пережив цей період важко. Йому здавалося, що в його тулубі замість серця тепер холодна цегла. З часом біль притупився. Він почав працювати ще більше, брав складні проєкти, засиджувався в офісі до ночі, аби тільки не повертатися в порожню оселю, де кожен куток нагадував про їхні спільні плани.
Минуло два роки. Микола вже майже забув звук її сміху. Він почав будувати нове життя, навіть зустрів жінку, з якою йому було спокійно. І саме в той момент, коли він відчув, що остаточно відпустив минуле, на його телефоні висвітився знайомий номер. Серце миттєво прискорило ритм, хоча розум підказував, що не варто піднімати слухавку.
— Слухаю.
— Привіт, Миколо. Це я. Нам треба зустрітися.
— Алла? Де ти була весь цей час? Ти просто пішла, нічого не пояснивши.
— Це довга розмова. Давай завтра в тому кафе біля парку, де ми колись снідали. Об одинадцятій. Це дуже важливо.
Наступного дня Микола прийшов раніше. Він замовив чай і дивився у вікно на перехожих. Він очікував побачити винний погляд, почути вибачення або хоча б історію про те, як вона помилилася. Коли Алла увійшла, вона виглядала чудово. Дороге пальто, ідеальна зачіска, впевнена хода. Вона сіла навпроти нього так, ніби вони розлучилися лише вчора.
— Ти добре виглядаєш — сказав Микола, намагаючись зберегти спокій.
— Дякую. Ти теж змінився, став серйознішим.
— Навіщо ти зателефонувала, Алло? Після всього, що сталося.
Вона не стала витрачати час на лірику. Вона дістала з сумки теку з документами і поклала її на стіл. Микола здивовано підняв брову.
— Я прийшла по справі. Пам’ятаєш, коли ми жили разом, ми робили ремонт у твоїй квартирі?
— Звісно пам’ятаю. Я платив за матеріали, ти обирала колір стін.
— Не зовсім так. Я замовляла вбудовану техніку та меблі для зони приготування їжі. Також я купувала ті дивани для тераси, які ти так любив. У мене збереглися всі чеки.
Микола відчув, як холодок пробіг по спині. Він не вірив своїм вухам.
— І що це означає?
— Це означає, що зараз мені потрібні гроші. Я вирахувала суму з урахуванням інфляції та амортизації. Це тридцять тисяч. Я вважаю, це справедливо, адже ти продовжуєш користуватися цими речами.
— Ти серйозно? Ти зникла перед весіллям, залишила мене з боргами за банкетний зал, який мені довелося скасовувати, з розбитим станом душі, а тепер просиш гроші за шафки?
— Давай без емоцій. То були витрати на свято, яке не відбулося. А меблі — це майно. Я вклала свої заощадження в твою нерухомість. Тепер я хочу їх повернути. Мені зараз потрібно внести перший внесок за новий автомобіль, і ці кошти будуть дуже доречними.
— А як щодо моїх витрат? — запитав він, відчуваючи, як всередині закипає обурення. — Я купував тобі прикраси, ми їздили на відпочинок, де я оплачував абсолютно все. Я допомагав твоїм родичам. Мені теж виставити тобі рахунок?
— То були подарунки. А це — інвестиція в побут. Якщо ти не віддаси добровільно, я звернуся до юриста. У мене є докази оплати з моєї картки.
Алла дивилася на нього холодними очима. В ній не залишилося нічого від тієї дівчини, яку він колись кохав. Вона перетворилася на прагматичну незнайомку, яка прийшла забрати своє.
— Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку? — прошепотів Микола.
— Мені байдуже, як це виглядає. Мені потрібен результат. У тебе є тиждень, щоб подумати. Потім я почну діяти офіційно.
Вона встала, забрала теку і вийшла, не озирнувшись. Микола залишився сидіти за столом. Його чай давно охолонув. Він згадав, як вони разом обирали ту саму стільницю, як сміялися, обговорюючи, де стоятиме кавоварка. Тоді він думав, що вони будують спільне майбутнє. Виявилося, він просто орендував у неї комфорт.
Микола повернувся додому і довго дивився на ті самі меблі. Тепер вони здавалися йому чужими, майже ворожими. Він зателефонував своєму другу Сергію, який працював адвокатом.
— Сергію, тут така ситуація. Моя колишня вимагає гроші за ремонт дворічної давнини. У неї є чеки.
— Це складно, Миколо. Якщо оплата йшла з її рахунку, вона може спробувати довести безпідставне збагачення з твого боку. Але ж і ти витрачався. Треба піднімати твої виписки. Хоча, чесно кажучи, це виглядає як повне безглуздя з людської точки зору.
— Вона хоче тридцять тисяч.
— Ого. Вона вирішила повністю оновити свій бюджет за твій рахунок. Знаєш, іноді простіше віддати, щоб ніколи більше не бачити таких людей. Але це справа принципу.
Наступні кілька днів Микола перебував у роздумах. Він не міг зосередитися на роботі. Його нова дівчина, Олена, помітила його стан.
— Що сталося? Ти сам не свій останні дні.
— Алла з’явилася.
— Що? Вона хоче повернутися?
— Ні, вона хоче тридцять тисяч за кухонний гарнітур та садові крісла.
Олена довго мовчала, а потім просто розсміялася.
— Це якийсь жарт? Вона серйозно прийшла через два роки за грошима за вживані меблі?
— Цілком серйозно. Погрожує судом.
Микола відчував себе у пастці. З одного боку, він не хотів віддавати ні копійки жінці, яка так підло з ним вчинила. З іншого — перспектива судових тяганин, де будуть розбирати його особисте життя, чеки на холодильник та дивани, видавалася йому огидною.
Він знову зустрівся з Аллою через тиждень. Цього разу він був підготовлений.
— Я не дам тобі всю суму — сказав він твердо.
— Чому це?
— Бо за два роки ці меблі втратили в ціні. І тому, що ти залишила мене з боргами за весілля, які я закривав самостійно. Я провів розрахунок. Якщо відняти твій борг перед закладом та врахувати знос речей, сума становить максимум п’ять тисяч.
Алла скривилася.
— П’ять тисяч? Це смішно. Ти ж заробляєш достатньо. Тобі шкода для людини, з якою ти збирався жити все життя?
— Тієї людини більше немає. А жінка, яка стоїть переді мною, просто намагається заробити на моєму минулому.
— Ти став дріб’язковим, Миколо.
— Ні, я просто навчився рахувати не тільки гроші, а й чесність.
Алла почала кричати. Вона звинувачувала його в тому, що він зіпсував їй найкращі роки, що через нього вона втратила віру в чоловіків, і що ці гроші — лише маленька компенсація за її моральні страждання. Люди в кафе почали озиратися. Миколі стало соромно за неї.
— Досить — сказав він, підвівшись. — Я перерахую тобі сім тисяч. Це моє останнє слово. Якщо хочеш судитися — вперед. Але пам’ятай, що я виставлю зустрічний позов за всі витрати, які я ніс одноосібно під час нашої підготовки до одруження. І повір, мої рахунки будуть значно більшими.
Алла замовкла. Вона зрозуміла, що він не відступить. Її план швидкого збагачення провалився.
— Добре — процідила вона крізь зуби. — Сім тисяч сьогодні. І щоб я тебе більше не бачила.
— Це я хотів сказати тобі ще два роки тому.
Він переказав гроші зі свого телефону прямо при ній. Коли транзакція була завершена, він відчув дивне полегшення. Ніби він нарешті викупив свою свободу від спогадів, які так довго його мучили.
Він вийшов з кафе і вдихнув повними легенями. Повітря здавалося солодким. Він розумів, що ці гроші не вартували його нервів, але він також розумів, що поставив крапку.
Увечері він повернувся додому. Олена чекала на нього з вечерею.
— Ну що? Все скінчилося? — запитала вона.
— Так. Я заплатив за своє право більше ніколи не згадувати про ту історію.
— Ти вчинив правильно. Гроші прийдуть і підуть, а спокій дорожчий за все.
Микола дивився на Олену і розумів, наскільки йому пощастило. Він нарешті побачив різницю між людиною, яка цінує речі, і людиною, яка цінує почуття. Він підійшов до вікна. Внизу, на терасі, стояли ті самі меблі. Наступного дня він вирішив їх продати, а гроші віддати на благодійність. Він не хотів, щоб у його домі залишалося хоч щось, що мало свою ціну в очах Алли.
Проте історія на цьому не закінчилася для його знайомих. Виявилося, що Алла обійшла ще кількох своїх колишніх залицяльників з подібними претензіями. Комусь вона пред’являла рахунки за подаровану техніку, комусь — за спільні поїздки. Її жадоба не мала меж. Люди дивувалися, як вони могли не помічати цієї риси раніше.
Микола сидів у своєму кабінеті і малював новий проєкт. Це був будинок для сім’ї, де панували любов та взаємоповага. Він знав, що тепер зможе вкласти в цю роботу частинку своєї душі, бо вона нарешті була вільна від образ.
Але в голові все одно крутилося питання: чому люди стають такими? Як любов може перетворитися на сухий розрахунок і прагнення витягнути останнє з того, кого колись називав найдорожчим?
Кожна людина має свою ціну, але іноді ця ціна виявляється занадто низькою для того, щоб залишатися людиною. Микола виніс свій урок. Він зрозумів, що матеріальне — це лише оболонка, яка нічого не варта без внутрішнього наповнення.
Ця ситуація змусила його замислитися над тим, як часто ми ігноруємо тривожні дзвіночки в поведінці близьких, сподіваючись на краще. Алла завжди любила дорогі речі, завжди акцентувала увагу на тому, скільки коштує той чи інший подарунок. Микола вважав це просто жіночою слабкістю, а виявилося — це була її сутність.
Тепер, коли він дивиться на своє життя, він вдячний долі за те зникнення два роки тому. Бо якби вона залишилася, він міг би прожити десятки років з людиною, яка в будь-який момент могла виставити йому рахунок за кожен прожитий день.
Життя — це не бухгалтерія. Тут не можна звести дебет з кредитом, коли мова йде про щирість. І той, хто намагається це зробити, врешті-решт залишається з грошима, але в повній самотності.
Микола посміхнувся своїм думкам. Він знав, що попереду у нього ще багато цікавого. А те минуле — лише пил на старих кресленнях, який він нарешті здув.
Чи доводилося вам колись стикатися з подібною меркантильністю від людей, від яких ви найменше цього очікували? Як би ви вчинили на місці Миколи — пішли б на принциповий суд чи відкупилися б заради власного спокою?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть свою думку в коментарях, для мене це дуже важливо і допомагає розвивати канал далі. Ваші розповіді та підтримка надихають на нові тексти!
