Двері відчинилися так раптово, що я мало не відскочила. На порозі стояла тітка Орися – бліда, з очима, повними сліз. Вона дивилася на мене так, ніби не вірила, що я тут.
– Інно… – прошепотіла вона, її голос був хрипким і слабким.
Я невпевнено посміхнулася і простягнула руку до неї.
– Привіт, тітко. Я прийшла… поговорити з татом, – сказала я, ледь вимовляючи слова.
Тітка здригнулася, наче від холодного вітру, і відповіла тихо:
– Ти не встигла… Його вже з нами немає…
Ці слова, наче каміння, впали на мене. Здавалося, повітря стало густим, а час – зупинився.
Я не бачила свого батька п’ять років. Ми посварилися тоді, коли він сказав щось, чого я ніколи не могла йому пробачити. Я обіцяла собі, що більше ніколи не повернуся до цього дому. Але роки минули, і біль поступово перетворився на порожнечу.
Кожного Різдва мій чоловік Орест казав:
– Інно, спробуй. Якщо не для нього, то для себе.
Я злилася. Що він міг розуміти? Мій батько ніколи не був для мене прикладом. Він обіцяв бути поряд, але завжди знаходив виправдання, чому не міг. У моєму дитинстві більше було його відсутності, ніж присутності.
Проте цього року щось змінилося. Орест, тримаючи мене за руки, сказав:
– Пробачення – це не подарунок для іншого. Це можливість звільнити себе.
Можливо, його слова вплинули, а, можливо, я просто втомилася носити в собі цю тяжкість.
Я приїхала до батьківського дому на Різдво. Холодний грудневий вітер хльостав мене по обличчю, але серце калатало сильніше за вітер.
Двері відчинилися, і я почула ці страшні слова: “Ти не встигла”.
Тітка Орися провела мене до кімнати, де, як виявилося, тато залишив кілька речей для мене. Найважливішим був лист.
Я зачинилася у своїй старій кімнаті, де час, здавалося, зупинився. Усе залишилося так, як було п’ять років тому. Тремтячими руками я розгорнула папір.
“Інно, якщо ти читаєш цей лист, значить, мене вже немає. Я багато разів хотів написати тобі, але завжди боявся, що ти не захочеш мене слухати.
Я був поганим батьком. Я це знаю. Я робив багато помилок, які не можна виправити. Але я хочу, щоб ти знала – я завжди любив тебе. Просто не завжди вмів це показати.
Якщо ти можеш, пробач мене. Якщо ні, то я зрозумію. Твій тато”.
Я перечитувала цей лист знову і знову. У ньому не було жодних виправдань – лише прості слова. Я тримала цей папір у руках, наче він був останнім мостом між мною і батьком.
На цвинтарі було тихо. Лише вітер кружляв між деревами. Я стояла перед горбиком свіжо-насипаної землі і не знала, що сказати.
– Ти завжди мовчав, а тепер залишив мені тільки слова на папері, – прошепотіла я, дивлячись на свіжу землю.
Я не знала, чи можу пробачити його, але відчула, що більше не хочу носити в собі цей тягар.
А як би ви вчинили на моєму місці? Ви змогли б пробачити?
