Я приїхав до сестри і здивувався, оскільки в квартирі був зроблений свіжий ремонт і навіть деякі меблі були з магазину. – Чого ж ти не хвалишся, Світлано?, – запитав з порога я. Але якось сестра не особливо про це хотіла говорити. А коли вона пішла за продуктами в супермаркет, я залишився з племінницею один. Оля розплакалася, а потім розповіла всю правду. Якби тут не були замішані мої гроші, я б і слова не сказав.
– Світлано, а чому твоя донька не їде на екскурсію? – я не стримався і запитав прямо.
Світлана зніяковіло відвела погляд, а потім, як завжди, знайшла виправдання:
– Ой, Богдане, зараз складний час. Трохи бракує коштів.
Але я вже все розумів. Вона знову витратила гроші доньки на свої забаганки.
Мені важко описати, як сильно це обурювало. Це ж моя рідна сестра! Як вона могла так вчинити? Але, мабуть, слід почати з початку.
Я завжди був дуже близьким із племінницею Олею. Вона для мене, як рідна донька. На її перше причастя я вирішив зробити їй особливий подарунок – кругленьку суму грошей. Хотів, щоб вона мала власні кошти на щось важливе: розвиток, мрії, подорожі.
Але Світлана тоді сказала:
– Богдане, навіщо дитині гроші? Вона ж ще маленька, не розуміє їх цінності. Давай я їх поки потримаю, а як щось знадобиться – одразу використаємо на Олю.
Здавалося б, це логічно. Вона ж мати, краще знає потреби своєї доньки.
Пройшов час. І ось я приїхав у гості після відрядження. Захожу до квартири – не впізнаю! Нова вітальня, меблі сучасні, стіни свіжопофарбовані.
– Ого, Світлано, та у вас ремонт? Чому не хвалилася? – щиро здивувався я.
– Та так, Богдане, нічого особливого… – невпевнено відмахнулася сестра.
Щось було не так.
Того вечора я побачив Олю. Вона була дивно мовчазною, зовсім не схожою на ту веселу дівчинку, яку я знав.
– Олю, що сталося? – запитав я, коли Світлана вийшла до магазину.
Дівчинка опустила очі:
– Дядьку, в нас у школі екскурсія, а мама сказала, що не може мене відправити, бо грошей нема…
Я відчув, як у середині мене щось стиснулося.
– Як це нема? Тобі ж я дарував гроші на причастя! Вони ж досі в тебе?
Оля знітилася, а потім тихо додала:
– Мама їх взяла… на ремонт…
Коли Світлана повернулася, я вже кипів від обурення.
– Світлано, можна на хвилинку?
Вона насторожено глянула на мене.
– Ти використала гроші Олі на ремонт?
– Богдане, не починай, – відмахнулася вона. – Це ж наш спільний дім. Оля користується цією вітальнею так само, як і я!
– Це були її гроші! Подаровані їй!
– Я все поверну! Просто зараз важкі часи, Тарасу затримали зарплату…
Це був не перший раз. Я пригадав, як кілька років тому теж дарував гроші на день народження. Світлана тоді клялася, що витратить усе на потреби доньки, а потім виявилося, що ці кошти пішли на оплату страховки для її авто.
Я вирішив діяти інакше. Наступного разу, коли Оля святкувала день народження, я купив їй велосипед.
– Чому не гроші? – запитала Світлана з легким роздратуванням.
– Бо я хочу, щоб подарунок був для Олі, а не для твоїх ремонтів!
Після цього я почав дарувати лише матеріальні речі – книги, ігри, одяг. Але на причастя мене переконали повернутися до традицій. І ось результат…
Через кілька днів я повернувся до них і запропонував Олі ще раз поговорити:
– Послухай, мала, я вирішив, що допоможу тобі з поїздкою. Вибач, що так вийшло.
Її очі засяяли.
Але це був не вихід. Я розумів, що Світлана просто використовує доброту оточуючих.
Друзі, як ви думаєте, чи правильно я вчинив, коли почав дарувати лише речі, а не гроші? Як пояснити сестрі, що вчиняти так із власною донькою несправедливо? Можливо, я занадто суворий? Чекаю на ваші думки!
