fbpx

Я приїхав на адресу і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Оскільки це мав бути мій останній рейс, я думав про те, як поїхати, але натомість я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку», відповів тендітний, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі. Квартира виглядала так, ніби

Працюю я давно вже у службі таксі. Я приїхав на адресу і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Оскільки це мав бути мій останній рейс, я думав про те, як поїхати, але натомість я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку», відповів тендітний, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі.

Після довгої паузи двері відчинилися. Маленька жінка років 90 стояла переді мною. Вона була одягнена в ситцеву сукню і капелюх з вуаллю, начебто з фільмів 1940-х років.

Поруч із нею була невелика валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив у ній багато років. Всі меблі були покриті простирадлами.

Не було жодного годинника на стінах чи посуду на полицях. У кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями та скляним посудом.

“Ви не допомогли б мені віднести мою сумку в машину?” – запитала вона. Я відніс валізу до машини, а потім повернувся, щоб допомогти жінці.

Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли у бік автомобіля.

Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту.

“Це нічого”, – сказав їй я. – Я просто намагаюся ставитись до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері.

“Ти такий добрий хлопчик”, – сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, а потім запитала:

“Не могли б ви поїхати через центр міста?”

“Це не найкоротший шлях”, швидко відповів я.

“О, я не заперечую, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я вирушаю до будинку для людей похилого віку.”

Я подивився у дзеркало заднього виду. Її очі блищали.

“Моя сім’я давно на небесах, – продовжувала вона тихим голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго.”

Я спокійно простяг руку і вимкнув лічильник.

“Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?” – запитав я.

Протягом наступних двох годин ми їздили містом. Вона показала мені будинок, де колись працювала ліфтером.

Ми проїхали через район, де вона та її чоловік жили, коли вони були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася маленькою дівчинкою.

Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретною будівлею або провулком і сиділа кілька хвилин, уп’явшись поглядом у темряву, нічого не кажучи. Я теж мовчав.

Пізніше вона раптом сказала: “Я втомилася, мабуть, поїдемо”.

Ми їхали мовчки за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, як маленький санаторій, з під’їзним шляхом уздовж невеликого портика.

Два санітари підійшли до машини, щойно ми під’їхали. Вони були дбайливі, допомогли їй вийти.

Вони, мабуть, чекали на неї.

Я відкрив багажник і подав їм маленьку валізу бабусі. Жінка вже сиділа у візку.

“Скільки я вам маю заплатити?” – запитала вона, діставши сумочку.

“Ні скільки”, – сказав я.

“Ви ж маєте заробляти на життя”, – здивувалася вона.

“Є інші пасажири”, – відповів я.

Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її, вона теж у відповідь обійняла мене міцно.

“Ти подарував старенькій трохи щастя, – сказала вона. – Дякую тобі”.

Я стиснув її руку на прощання, а потім пішов. За моєю спиною двері зачинилися. Це був звук закриття ще однієї книги життя.

Я не брав більше пасажирів дорогою назад. Я поїхав, куди очі дивляться, занурений у свої думки. До кінця того дня я ледве міг розмовляти. Що, якщо цій жінці попався б розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або посигналив кілька разів, а потім поїхав?

Насамкінець я хотів би сказати, що нічого важливішого у своєму житті я ще не робив.

Ми звикли думати, що наше життя обертається довкола великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, гарно загорнуті в те, що інші можуть вважати за дрібницю.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page