Ви знаєте, я не розумію, для чого живуть моя сестра і зять. От чесне слово. Їм уже по 40 років. Ми з чоловіком трохи молодші, і у нас троє діток, а в них немає нікого.
Заробляють обоє ого-го. У неї свій бізнес, він у спецслужбі певній служить. Я думаю, що 300 000 гривень вони на місяць мають. І при цьому вони нам абсолютно не допомагають.
Сестра, звісно, трохи допомагає батькам. То паркан у дворі поставила, то путівку їм купила в санаторій, але якось без душі, без розмаху, як на мене.
У них же дві квартири в Рівному. Одну, кажуть, ремонтують, а самі живуть у двохповерховій квартирі з джакузі, і з такими люстрами, що мені аж боязко їх фотографувати, бо виглядають дорожчими за нашу машину.
Крім того, два роки тому вони купили дачу. Ні, не ту дачу, де город і кури, а таку, де камін, басейн, і якийсь ландшафтний дизайнер їм сад прикрашав. Мабуть, навіть траву спеціально запрошували, щоб вона росла рівніше.
Якось ми з чоловіком до них заїхали, подивитися, що ж це за розкіш така, то я чуть не впала з тих крісел, бо вони були “вінтажними”, як сказала сестра. Ну а мені здалися старими і незручними.
А як вони харчуються — то окрема тема. Ото в нас вечеря: гречка, курочка, компот. А в них — якісь лососі з каперсами, оливки якихось сортів, сири дорогезні, устриці.
Я раз їх запитала, як це все готувати, а сестра так здивовано на мене подивилася і каже: “Це все доставляють. Ми не маємо часу готувати”. Ну то вже взагалі. Немає часу їжу приготувати, а що ж ви тоді в житті робите?!
Подорожують вони. Куди? Ну, на Мальдіви їздили. А потім до Грузії. А потім ще кудись, я вже не пам’ятаю. Фотографії виставляють, у соцмережах пишуть про якісь “духовні подорожі”, дегустації, екскурсії на вертольотах. Ну що це за життя?
Якось я не втрималася й вирішила поговорити з сестрою про всиновлення. Кажу: “У тебе ж бізнес, ти така успішна, у вас стільки всього, чому б дитинку не взяти? Глянь на нас — троє своїх, і нічого, всі щасливі”.
А вона якось так сумно посміхнулася і відповіла: “Це дуже особисте питання. І ми його вирішуємо, як можемо”. Ну, що це за відповідь?
Знаєте, на фоні цього всього я вже до них у гості не ходжу. От зовсім. Якось незручно сидіти в їхній вітальні на тих шкіряних диванах із виглядом на камін і відчувати, що нас розділяє цілий світ.
Ми з чоловіком думаємо, як нашій наймолодшій знайти чобітки, бо минулорічні замалі, а вони собі там якісь антикварні шафи купують.
Чоловік мій теж до них не горить їхати. Він каже, що не може вільно почуватися в домі, де навіть ложки мають якісь історії. Вони купили набір срібних ложок десь у Німеччині, бо, мовляв, це інвестиція. Інвестиція в ложки!
А я от думаю: якби хоч трохи тих інвестицій вони дали нам чи, може, діткам-сиротам, то це було б справжнє добро. Але ні. Вони живуть тільки для себе.
І от я тепер сиджу і думаю: чи варто взагалі продовжувати спілкуватися? Мені здається, що ми з різних світів. Я їх не розумію, а вони не розуміють мене. І це найбільший абсурд. Ми рідні люди, але, знаєте, на цьому схожість, мабуть, і закінчується.
О т якби ви з такою ріднею спілкувалися?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
