Родичів у мене – море. І родинні зв’язки досить заплутані. Але в дитинстві мені переконували: родичі – це назавжди, родичам ти зобов’язана допомагати, родичі – це свято.
У одній з моїх численних троюрідних сестер було п’ятеро дітей. Старші доньки були приблизно мої однолітки: старша народилася на рік раніше за мене, а молодша – через два роки. Джерело
У дитинстві ми іноді грали. Тому що їх бабуся спілкувалася з моєю мамою. У Олени та ще біографія для дівчини з села. Вона в 90-і
голодні роки народила двох дітей без чоловіка. Батько старшої допомагав іноді, а батько молодшої – тут я вислухала від Олени три версії, хто він.
Сперечатися: ти в минулий раз інше розповідала! – не в моїх правилах. У мене вся рідня – майстри фантазувати. І про себе розкажуть казок, і про інших складуть побрехеньки. Вона розповідала про батька 1, про батька 2, про батька 3 – а слухала.
У селі роботи не було. А мізки у неї були. Без хабарів і блату вступила до університету і кинула через народження дитини. Коли дітлахи підросли – надійшла на інший факультет, на заочне відділення. Сама, знову без блату і грошей.
Бо чого немає, того немає. Але постало питання: де вона буде жити під час 2-3 сесій? Щороку і так 6 років? Поруч з університетом жила одна з родичок (двоюрідна сестра покійного дідуся). Але прийняла Олену тільки на час здачі іспитів влітку.
Читайте також: Як спекти найсмачніший тертий пиріг з сиром: новий рецепт улюбленої страви
А восени, під час сесії швидко зметикували: – Он у Синдрому Мюнхгаузена однокімнатна квартира. Іди до неї жити. Ні про які гроші за час проживання не йшлося: в Олени їх просто не було. І грошей на їжу у неї не було.
Ні, вона привозила з собою цибулю і цукор, ще щось на зразок картоплі. Але не масло, м’ясо та інші продукти. А я якось не звикла цибулею одним харчуватися. Різноманітної у мене не було, тому щиро вважала, що родичка мене не об’їсть.
І щодо продуктів з села навіть не заїкалися. Те, що вона могла привезти, у мене і так було: я кожні вихідні моталася до батьків на городі допомагати. Єдиний нюанс: вона на сесію приїхала застуджена, спати на одному дивані я з нею не змогла.
Тому купила диван-крихітку. Чим дуже шокувала родичку. Я просто зрозуміла, що Олена – це тільки початок, їй 6 років вчиться заочно. Були питання і від інших родичів щодо тижні-другий. Мені що – з усіма на одному дивані спати? А відмовляти і посилати я потім стала. І Олена цьому посприяла.
Перший курс пройшов благополучно. Вона сама мені розповідала, що все в її селі в шоці, що бувають родичі, та ще такі далекі, які пускають в собі жити на сесії, і годують, і поять, і грошей за це не беруть. Крім того, Олена вступила на факультет, який був суміжний з тим, що я закінчувала.
Тому у неї не було необхідності ходити в бібліотеку писати конспекти статей для заліків та іспитів, як цього вимагали викладачі.
Свої я зберегла і їй дала для переписування. Пару заліків та іспитів вона на моїх конспектах в сесію отримувала. Хто там їй мізки прочистив і якою брудною щіткою – до сих пір не знаю.
Але восени наступного року вона стала заявляти, що робить мені послугу. Яке? Живе у мене! Я повинна бути їй вдячна за її суспільство. Ніякої подяки я до неї не відчувала і не відчуваю до сих пір. Я тоді ходила на заняття айкідо.
І під час «гостювання» у себе Олени пропускала тренування. По-перше, гість в домі. Треба їжу приготувати. На ринок сходити, смачненьке купити. По-друге, кімоно прати треба після кожного заняття. І сушити.
А не треба моїм сільським родичам через мову Олени знати, чим я займаюся у вільний від роботи час. Мозок виклюють. Менше знають – міцніше сплять. З Клевань мозку за всю рідню справлялася Олена.
Виявляється, вона така чудова людина, що її всі кличуть до себе жити. Безкоштовно. На повний пансіон. Дуже ображаються, що вона у якийсь далекої родички оселилася. А треба у Наташі, Маші, Глаши і тітки Даші (це різні пансіони для сільської рідні і друзів).
Вони чекають-недождутся, щоб вона у них зупинялася на час сесій. На моє запитання:
– Так, може, ти у свій подруги будеш жити? Була відповідь:
– Ні, я роблю тобі послугу. Тобі одній нудно, а так хоч якась розвага. Без мене тобі і поговорити ні з ким.
– Льонок, мені не нудно без тебе. Не треба так напружуватися. Іди жити до тих, хто тебе кличе.
– Ні, я буду зупинятися у тебе. Початок її третього курсу було взагалі веселим.
Вона залишилася не тільки на осінню сесію, а й знайшла роботу (на ринку торгувати). І жила ще місяць. Передбачалося, що вона отримає першу зарплату, зніме собі кімнату і з’їде. До дня зарплати у мене вона не дожила два або три дні. Хамство на тему «як ти повинна бути щаслива, що у тебе живу я!»
Досягло неймовірних вершин. Виявилося, що вона втратила дублікати ключів від моєї квартири і на питання де ключі? – була відповідь:
– А навіщо вони тобі взагалі потрібні? У тебе ж є твоя зв’язка. Ось і користуйся!
Я запропонувала переселитися до її кращій подрузі, яка живе через пару будинків від мене. Олена зібрала речі і грюкнула дверима. Ключі від моєї квартири вона так і не віддала. Довелося поміняти личинки замків вхідних дверей.
Я свято була впевнена, що вночі Олена пішла до своєї кращої подруги. Я стільки раз слухала про неї! Виявилося: звалила до тієї самої тітки, дуже далекої родички. Тітка з насмішкою сказала: – А куди їй ще йти? Кому вона потрібна?
Пару років тому ми з Оленою зустрілися. Дочки виросли з нею, в орендованій квартирі, в обласному центрі. Працює також на ринку, без трудової книжки і відпустки. Освіту здобула, але ні дня за фахом не працювала. сказала:
– Знаєш, Синдром Мюнхгаузена, я ніколи не забуду того, що ти для мене зробила! Я не стала їй говорити, що її мама зі мною не вважала за потрібне навіть вітатися.
До чого всі ці пояснення через стільки років? Навіщо вона мені нерви мотала – досі неясно.
Навіщо я терпіла до останнього?
