Я родом з маленького села, а ось чоловік з Трускавця. Там у нього була квартира, яка залишилася в спадок від бабусі, тому одразу ж після весілля в нас був свій дах над головою. Жили ми не шикуючи, але і не бідували. Андрій працював в санаторії на керівній посаді, гроші були не погані, але всі вони йшли на нашу “мрію”. Та як тільки вона здійснилася, родичі та друзі на нас образилися.
Все життя проживши в Трускавці, ми з чоловіком відклали грошей, продали стару квартиру та здійснили багаторічну мрію – приватний сектор біля моря! Невеликий, але на двох із дитиною місця достатньо.
Згодом наші друзі почали писати в соціальних мережах про те, як круто жити біля моря, і тепер їм обов’язково потрібно заїхати в гості на кілька днів влітку. При цьому ми не давали жодних схвальних запрошень.
Спочатку все сприймалося в жартівливій формі, мовляв до приїзду гостей ще ремонт закінчити потрібно, а то приймати з обдертою стелею та пустими стінами непристойно, або що родичі зайняли чергу на кілька років уперед, не те що друзі! Але відступати мабуть ніхто зі знайомих не збирався, все частіше нагадуючи про себе.
Ближче до літа дзвінки і смс почастішали з численними питаннями: “А як там у вас погодка?”, “Коли покличете до себе?”, “А можна до вас пожити пару днів, оздоровитися сонячними ваннами?”. Чому в Трускавець до нас раз на рік заїжджали, і то на прохання в якійсь справі, а зараз різко “перевзулися” і стали найкращими друзями?
Ми з Андрієм вирішили переступити межі ввічливості та пояснили всім, що хочемо усамітнення, а не життя в готелі, приймаємо лише батьків на невеликий термін. Більшість знайомих одразу образилися, а друга половина увійшла в становище, але жодних спроб до простої підтримки спілкування більше не було. Усі начхати хотіли на наші плани, інтереси та давню дружбу.
А як би ви вчинили в такій ситуації?
Чи змогли б ви відстояти особисті межі?
Фото ілюстративне
