Мама каже, щоб я поверталася до них. Але ж не сяду я з дитиною їм “на шию”
Я родом з маленького села на заході України, Толік – корінний киянин. Квартира дісталася від бабусі. Спершу було ніби й нормально, але з часом чоловік починав все частіше нагадувати моїм батькам, що вони дочку заміж видали без приданого. Мані так незручно було. І ось сталася недавно ситуація. Батькові після лікарні заборонили сідати за кермо. – Віддайте нам! Чого буде дармувати.
– Він все одно поки працювати не може, чого вона даремно варто? – Толік вкотре починає цю неприємну розмову з дружиною Ольгою, – Хоч чимось вони можуть нам допомогти?
Оля разом з Анатолієм 4 роки. У сім’ї росте 2-х річна дочка і Оля поки в декреті. До того, що її чоловік людина різка і запальна, жінка вже звикла. Тим більше, що дружину Толік начебто не ображає, хіба що словами. Та й діватися-то особливо нікуди.
-Я з маленького села на заході України, – каже жінка, – чоловік – киянин. Живемо на його території. Важка людина мій чоловік – не те слово. Спочатку я сприймала це, як прояв сильного характеру, а тепер вже і не знаю, що й думати.
І що робити далі. Живуть молоді за сучасними мірками непогано: у Толіка є квартира, що дісталася від бабусі, робота непогана, навіть автівка є, хоча і старенька. Ось на тему автівки останнім часом чоловік і розізлився.
-У мого батька машина нова, – говорить дружина, – заробив. Тільки йому місяць тому операцію зробили і він за кермом поки не їздить. А Анатолій загорілося: чого тачці стояти, нехай нам віддасть, давай ми з ним поміняємося.
Зі своїми родичами Толік давно не спілкується: образився на щось. Тепер ось розсердився і на тещу з тестем. Мовляв, дочку заміж без приданого видали, допомоги від вас ніякої, хоча б машину віддайте все одно без діла стоїть.
-Не посоромився і сам батькові це запропонував – засмучується Оля, – звісно, тато відмовив. Він сам сподівається незабаром на ноги встати. Та й машина ця важко батькам дісталася. Нас у них троє: після мене ще брати-двійнята, їм зараз по 13 років.
-Я один працюю, – каже Анатолій, – утримую тебе, дочку, квартира моя, ти сюди ні ложки, ні виделки не принесла. Тебе заміж “на халяву” видали.
– А навіщо ложки-виделки приносити, якщо є все, – мало не плаче Оля, – ну так, мої батьки не допомагали нам грошима, але і його теж. Зате мої нам возили все: картоплю, закрутки, курей, яйця. Та й коли у нас донька з’явилася, то мама відпустку брала – приїжджала няньчитися.
-Дочку більше туди не повеземо, – ставить чоловік умову, – нехай сюди приїжджають бачитися, раз такі скупі.
Батько Олі зараз їздити до онуки не може. Мама теж вся в турботах: сини, город, господарство, чоловік, який поки ледве-ледве пересувається.
-Приїжджайте до нас, – пропонує мама, – хоча б поки ти в декреті. Що це за закиди такі?
Але їхати Оля не хоче: мамі зараз і так важко. Лікарняні батькові платять копійчані, тільки з офіційної частини зарплати, а вона у нього – не ах. Мама одна тягне сім’ю, куди ще й доросла дочка з дитиною, та й почуття до чоловіка ще є.
-Він таким не був, – скаржиться Оля подрузі, – що сталося – не зрозумію. Але з кожним днем Толік все зліше і зліше.
-Чоловік в декреті пізнається, – хитає головою подруга, – бач який, тато і мама йому дружину без всього віддали. Бачив, що брав.
-Вибір між батьками і чоловіком я робити не хочу, – каже Оля, – але і виходу ніякого поки не бачу. Якби не автівка, так Анатолій би ще до чогось причепився. Швидше б з декрету вийти і заробляти почати, може тоді легше стане.
Але чи стане? Як вважаєте?
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
