Я росла в такій сім’ї, де мама, тато, бабуся і дідусь, тільки те й робили, що ходили до церкви і молилися, що старалися привити і мені. В той час, коли всі мої однокласники хизувалися спідничками і сукнями в горошок, я ходила у всьому прикритому, і в темних кольорах. Не раз мене навіть називали черницею. Я не сильно засмучувалась. Хлопці мене не дуже цікавили. Я берегла себе для одного єдиного. І ось прокинулась я одного дня, а мені вже сорок.
З дитинства я була не такою, як усі діти. Росла в консервативній родині, до того ж релігійній. Мама з батьком, бабусею і дідусем були не такі як всі родичі моїх подруг. Їх неймовірною любов’ю і щастям було піти до церкви, помолитися. Брали туди і мене з собою. Незважаючи на те, що сім’я яро бажала зробити мене такою ж закоханою в релігію, я такою не стала. Я закохалася в літературу, а саме в 18-19 століття. Мені часом навіть здавалося, що народилася я не в ту епоху. Багато однолітків мене не розуміли, а деякі навіть цуралися.
Ще б пак, коли інші ходили в спортивних штанях, джинсах, коротких спідницях, пускали своє волосся за вітром, я була повною протилежністю. Завжди носила довгі спідниці, волосся зібране в довгу косу, нуль макіяжу, тільки рум’яні щічки. Деякі навіть сміялися з мене і називали мене черницею. А мені що з цього? Я жила своїми поглядами.
Вступила до університету вивчати літературу, закінчила його з червоним диплом. Почала працювати в видавничій компанії, займаючись тим, що я так сильно люблю. І навіть там я була білою вороною. Адже колеги жінки раз у раз, що всюди проявляли всім свою кричущу особистість і з легкістю могли піти кудись з першим вподобаним чоловіком, ну а я сиділа в своєму кабінеті і читала книжки, розвивалася. Для мене вчинки жінок здавалися брудними, безрозсудними. І це не з точки зору релігії, а з точки зору моралі.
До 37 років у мене не було взагалі ніяких відносин з чоловіками. Ну не було просто такого типажу, про який я завжди мріяла. І ось до нас у видавництво прийшов молодий письменник. Його звали Андрій, а я повинна була стати його редактором.
Всього один погляд і я в нього закохалася. Це його довге, кучеряве волосся, цікавий погляд, незвичайний стиль в одязі. Він мені навіть чимось нагадував одного поета, такий же блакитноокий і світловолосий, хоч і довге волосся. Це і був мій ідеал. Ми швидко з Андрієм знайшли спільну мову, часто проводили час разом. Я стала його другом. Я мріяла стати його дружиною.
Андрій мені розповідав вечорами про чергову свою пасію, яку йому вдалося 2підхопити” в барі, я посміхалася, а всередині кипіла від злості. Адже в мені він не бачив жінки, а тільки вуха, тільки руки, які могли допомогти і вислухати. Адже тим всім жінкам, хоч і не на довго, але він дарував всього себе, а мені залишалися тільки його проблеми, не більше.
Одного разу я не витримала і зі сльозами на очах розповіла йому про свої почуття. Ми вже три роки, як дружили, але я хотіла чогось набагато більшого. Мені було сорок і я нарешті хотіла любові. Але Андрій тільки посміявся мені в очі і сказав.
– Ти що, смієшся з мене? Та як ти можеш мене любити? Як я можу любити тебе? Адже я письменник, моя душа сповнена мрій по іншим, вони мої музи, вони моя енергія. Я не можу належати нікому. Я з усіма, але і нічий, розумієш? А що можеш дати мені ти? Адже ти навіть не знаєш, як догоджати чоловіка. Мені не потрібна твоя невинність, мені від тебе не потрібно нічого.
– Сказав він і просто пішов, а я залишилася плакати захлинаючись. Все своє життя я берегла себе для одного чоловіка, берегла, берегла…
А мені сказали, що я ніхто і ніщо, і від мене нічого не потрібно. Адже я не знаю, як догоджати. Пізніше я дізналася, що він поїхав в іншу область, ми більше ніколи з ним не побачимося. З моїм ідеалом, чоловіком, який був таким близьким до мене, а а водночас таким далеким. Чоловіком, який полонив мою душу.
Зараз ходжу до психолога, я не знаю, як мені жити далі в світі, в якому я зі своєю мораллю геть нікому не потрібна.
Що мені робити далі? Як жити?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
