Я розлучена мати двох дітей. Донька вийшла заміж і переїхала в інше місто. Маю вже маленького онука від неї. Але син досі живе зі мною, точніше, сидить на моїй шиї. Колись я намагалася його підтримати, пожаліти, а зараз хоч вовком вий через несправедливість.
Дивно, що мої діти такі різні…
Першою народилася наша дочка Богданка. Вона була доброю, спокійною, уважною дівчиною. Гарно вчилася в школі, була відповідальною, нічого не пропускала. Проблем з нею не було ніколи. Закінчила з відзнакою школу, згодом університет, знайшла цікаву роботу. Вийшла заміж за симпатичного хлопчика, свого однокурсника, разом у них є трирічний синок Устим. Вони часто відвідують мене, і я насолоджуюся своєю роллю бабусі.
Борис народився через три роки після Богдани. Він був повною протилежністю сестри. Гіперактивний від народження. Практично не було жодного дня, коли б ми не розбиралися з тим, що він накоїв дома чи у школі. Коли він підріс, у нас були справді важкі часи. Не було дня, щоб він не сперечався зі мною чи татом.
На жаль, нескінченні суперечки зіпсували стосунки між мною та моїм чоловіком. Ми вдвох теж сперечалися і врешті зрозуміли, що прийшов час розлучатися. Звичайно, не тільки через Бориса, наші розбіжності затягнулися надовго, і мій чоловік знайшов іншу…
Сьогодні Борису 24 роки, і його проблеми не припиняються. Мій чоловік покинув нас, коли йому було 17 років, і я залишилася практично одна. Удвох вони зовсім не ладнають. Колишній чоловік спілкується лише з донькою та зятем.
Після школи Борис вступив до коледжу, щось зв’язане з програмуванням. Мені ще Богданка говорила, щоб я сильно на нього не надіялася, що він не потягне цієї науки, щоб щось легше шукав, або взагалі йшов на роботу, хоч якусь.
Я чомусь надіялася, до того ж Борис насправді розумний хлопчина, просто лінивий страшенно.
Але сталося так, як казала мені Богданка. Борис навчання не закінчив.
Іноді він підзаробляв, коли лагодив комп’ютери для друзів, але більшу частину часу проводив за комп’ютером вдома (ігри). І я його годувала, мені спочатку було його шкода, а потім, коли я побачила, що вдома йому добре, я все більше стала злитися. Ми щодня сперечалися, я звинувачувала його в тому, що він не закінчив навчання, що він не намагається знайти хоч якусь роботу, що мені доводиться його утримувати.
Приблизно через рік “відсиджування” вдома йому вдалося знайти роботу в магазині техніки. Там він пропрацював майже півтора року. Цей період був, мабуть, найспокійнішим у нашому домі. Крім того, він знайшов дівчину, вона мені дуже сподобалася, і, перш за все, вона добре на нього вплинула. Борис навіть мені інколи давав гроші на продукти, і навіть почав говорити про закінчення свого навчання. Я думала, що найгірше позаду.
На жаль, я помилилася. Він звільнився з роботи, а згодом розійшовся з дівчиною, оскільки їй такий ледар не підходив. Він гуляв з друзями, а про нову роботу і не думав.
Ось уже рік так. (тепер він все списує на війну) Я його годую, він їсть і живе вдома безкоштовно. Кишенькові гроші я йому також даю. Де-не-де заробить підробітками, комусь допоможе з комп’ютером, та й усе. Коли грошей немає, то сидить вдома.
Ми вже майже не розмовляємо. Я настільки зла на Бориса, що навіть не можу дивитися в його сторону. Я вже не знаю, що робити. Я не можу і не хочу викидати його з дому, тому що, мабуть, я його втрачу назавжди. І я цього дуже боюся.
Що робити з таким сином?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
