Я розлучилася в 47 років, бо виявилось, що чоловік все життя читав мої щоденники. Діти мене осудили і не зрозуміли, тепер не спілкуються зі мною.
Я писала щоденники з юності. Спочатку це були звичайні підліткові записи: хто подобається, з ким конфлікти і суперечки, які пісні слухаю.
Потім, коли почалися серйозні стосунки, писала про свої почуття, страхи, сумніви. А вже коли вийшла заміж і народила дітей, вони стали для мене способом виговоритися. Бо кому ще можна було сказати все без цензури?
Я не раз писала про чоловіка — що він мене дратує, що ми чужі люди, що інколи я шкодую про цей шлюб. Писала про дітей — що вони мене виснажують, що я хочу тиші, що я не хочу бути тільки “мамою” і більше ніким.
Але ж це були просто думки, моє особисте, нікому не призначене.
А потім одного дня я випадково дізналася, що чоловік усе це читав. Не просто раз. Він читав завжди.
Я знайшла його телефон, відкритий на фото. І що я бачу? Фотографії мого щоденника. Сторінки, які я писала десять років тому.
Я сіла, у мене тремтіли руки. Прогортала далі — ще фото. Виявилося, що він їх постійно фотографував. Читав усе.
Я не пам’ятаю, як підійшла до нього.
— Це що? — запитала я, показуючи йому телефон.
Він подивився на мене абсолютно спокійно.
— А що?
— Це мій щоденник.
— Ну, твій.
— Ти його читав?!
Він зітхнув, ніби я запитала щось очевидне.
— Та читав.
— І давно?
— Ну, десь відтоді, як ти почала його писати.
Мене кинуло в жар.
— Тобто все це життя ти лазив у мої записи?
— Та не видумуй! Просто хотів знати, що в тебе в голові.
— Ти нормальний?!
Він нервово хмикнув.
— А що такого? Ми ж родина, у нас не має бути секретів.
Я просто стояла і дивилася на нього, і в якийсь момент мені здалося, що я взагалі не знаю цю людину.
Це було не просто вторгнення в моє особисте. Це був обман, який тривав десятиліттями.
Я сказала, що подаю на розлучення. Чоловік не повірив.
— Через таку дрібницю?
Але для мене це була не дурниця. Це було знищення будь-якої довіри.
Діти стали на його бік.
— Мамо, він же нічого поганого не зробив, — сказала донька.
— Просто він хотів тебе краще розуміти, — казав син.
— Та невже?! — вигукнула я. — А якщо б я читала його особисті листи, він би теж був не проти?!
— Але це ж інше.
Для них це було інше. А для мене — ні.
Я пішла. Діти залишилися з ним. Вони дорослі, у них своє життя. Я просто сподівалася, що вони мене підтримають. Але вони не зрозуміли.
Вже пів року вони не телефонують. Не відповідають на мої повідомлення.
А я тепер не знаю, чи правильно вчинила. Можливо, варто було промовчати? Можливо, треба було змиритися, щоб не втратити сім’ю?
Що б ви зробили на моєму місці? Чи був у вас колись такий момент, коли рішення, яке ви прийняли, коштувало вам найдорожчого?
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське