Я розлучилася в 47 років, бо виявилось, що чоловік все життя читав мої щоденники. Діти мене осудили і не зрозуміли, тепер не спілкуються зі мною

Я розлучилася в 47 років, бо виявилось, що чоловік все життя читав мої щоденники. Діти мене осудили і не зрозуміли, тепер не спілкуються зі мною.

Я писала щоденники з юності. Спочатку це були звичайні підліткові записи: хто подобається, з ким конфлікти і суперечки, які пісні слухаю.

Потім, коли почалися серйозні стосунки, писала про свої почуття, страхи, сумніви. А вже коли вийшла заміж і народила дітей, вони стали для мене способом виговоритися. Бо кому ще можна було сказати все без цензури?

Я не раз писала про чоловіка — що він мене дратує, що ми чужі люди, що інколи я шкодую про цей шлюб. Писала про дітей — що вони мене виснажують, що я хочу тиші, що я не хочу бути тільки “мамою” і більше ніким.

Але ж це були просто думки, моє особисте, нікому не призначене.

А потім одного дня я випадково дізналася, що чоловік усе це читав. Не просто раз. Він читав завжди.

Я знайшла його телефон, відкритий на фото. І що я бачу? Фотографії мого щоденника. Сторінки, які я писала десять років тому.

Я сіла, у мене тремтіли руки. Прогортала далі — ще фото. Виявилося, що він їх постійно фотографував. Читав усе.

Я не пам’ятаю, як підійшла до нього.

— Це що? — запитала я, показуючи йому телефон.

Він подивився на мене абсолютно спокійно.

— А що?

— Це мій щоденник.

— Ну, твій.

— Ти його читав?!

Він зітхнув, ніби я запитала щось очевидне.

— Та читав.

— І давно?

— Ну, десь відтоді, як ти почала його писати.

Мене кинуло в жар.

— Тобто все це життя ти лазив у мої записи?

— Та не видумуй! Просто хотів знати, що в тебе в голові.

— Ти нормальний?!

Він нервово хмикнув.

— А що такого? Ми ж родина, у нас не має бути секретів.

Я просто стояла і дивилася на нього, і в якийсь момент мені здалося, що я взагалі не знаю цю людину.

Це було не просто вторгнення в моє особисте. Це був обман, який тривав десятиліттями.

Я сказала, що подаю на розлучення. Чоловік не повірив.

— Через таку дрібницю?

Але для мене це була не дурниця. Це було знищення будь-якої довіри.

Діти стали на його бік.

— Мамо, він же нічого поганого не зробив, — сказала донька.

— Просто він хотів тебе краще розуміти, — казав син.

— Та невже?! — вигукнула я. — А якщо б я читала його особисті листи, він би теж був не проти?!

— Але це ж інше.

Для них це було інше. А для мене — ні.

Я пішла. Діти залишилися з ним. Вони дорослі, у них своє життя. Я просто сподівалася, що вони мене підтримають. Але вони не зрозуміли.

Вже пів року вони не телефонують. Не відповідають на мої повідомлення.

А я тепер не знаю, чи правильно вчинила. Можливо, варто було промовчати? Можливо, треба було змиритися, щоб не втратити сім’ю?

Що б ви зробили на моєму місці? Чи був у вас колись такий момент, коли рішення, яке ви прийняли, коштувало вам найдорожчого?

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, авторське

You cannot copy content of this page