Я розумію і обурення Лариси, але треба було думати над цим раніше. Я не винна, що свекруха на весіллі у власної доньки почубилася з новоспеченим зятем, і прийняла таке рішення. Мені все підходить, бо майбутнє мого сина – забезпечене. І зроблю все, щоб ніхто моєму Василькові не нашкодив
У мене є син – Василько. Йому зараз 5,5 років. Два роки тому його бабуся, моя свекруха, подарувала Васильку квартиру, що залишилася від її матері, тобто від бабусі мого чоловіка.
Гостювати до нас Любов Павлівна приїжджає рідко, і це чудово. У неї своє життя – вона керівник церковного хору, і дуже любить свою роботу.
Крім мого чоловіка у Любов Павлівни є дочка – Лариса. Але вони багато років не спілкувалися. Версії про конфлікт у обох різні. Лариса каже, що її мати сильно образила її чоловіка на весіллі. А свекруха каже, що там зять з нею негарно повівся.
З того самого моменту, як у Василька з’явилося своє житло (мені б таке щастя в п’ять років), Лариса почала активно до нас лізти. Причина – так нечесно. Її син – теж правнук колишньої власниці квартири, тому вона вимагає половину йому. Половину квартири, на яку немає прав ні у мене, ні у чоловіка.
Пояснювати, що це неможливо – пояснили, з горем пополам. Тоді постало інше питання – виплатити вартість грошима.
У нас в місті недороге житло, але і зарплати, та й рівень життя, залишають бажати кращого. Лариса все вже організувала, навіть вирахувала і вказала нам суму, яку ми їй винні. Але таких грошей у нас нема, і щоб заробити знадобиться все життя.
Любов Павлівна, на мої питання – а чи має рацію її дочка, тільки сміялася і казала, що дочка сама винна в тому, що квартира втекла у неї з-під носа. На її думку, зять не повинен бути важливіше, ніж мати.
Гроші виплачувати ми з чоловіком відмовилися. Тим більше, так розпорядився власник квартири. Була б можливість – виплатили. Брати кредит я не хочу. Давати гроші постійно, розплачуючись за цей уявний борг – я не хочу. Просто не хочу. У мене було одне речення – нехай син виросте і сам вирішить, чи варто ділитися з двоюрідним братом.
Зараз квартира сина здається в оренду, гроші накопичуються на страховому довгостроковому вкладі до 18-річчя Василька. Тому виплачувати кошти з оренди – теж не варіант. І майбутнє сина – сума на навчання в хорошому вузі, для мене важливіше, ніж зовиця і її дитина.
Тоді Лариса вирішила “приручати” мого Василька до свого сина. Щоб той точно зміг отримати від мого сина половину квартири. Приходила майже щодня. Щоб діти дружили, спілкувалися і звикали один до одного. Додатково вона щосили намагалася помириться з матір’ю. Навіть змусила свого чоловіка просити вибачення за весілля.
Так як Любов Павлівна постійно зайнята, мені з Васильком завжди допомагала сусідка-пенсіонерка. Її ім’я було досить важковимовна для маленької дитини – Ольга Яківна. Василько називає сусідку просто – бабуся. (Вона сама так захотіла)
Коли прийшла Лариса зі своїм сином, у нас була сусідка. І коли Василько з нею прощався, він її назвав бабусею. “Я думала, бабуся – та, що квартиру подарувала. А у вас ще одна є”. – Лариса все запам’ятала і передала своїй матері.
Тепер Любов Павлівна вимагає квартиру моєї дитини назад. Вона навіть до якогось нотаріуса ходила в день відкритих дверей, консультувалася. Там їй сказали, що Васильку треба буде надати рівноцінне житло. І для цього житла ідеально підходить наша з чоловіком квартира.
Виходить як. Вона сама подарувала онукові квартиру, тепер хоче забрати її назад через договір купівлі-продажу, а ми з чоловіком повинні будемо віддати у власність Василю нашу квартиру.
Навіть чоловік здивувався від такого рішення.
– Мама, головою треба було думати, перед тим, як квартиру дарувати. Тебе ніхто не просив, ти сама так вирішила. Чекай 18-річчя Василька і домовляйся сама.
Чекати вона не хоче. Хоче хоча б гроші за оренду. Але ми не можемо достроково розірвати договір зі страховою, вийде, що нам повернуть набагато менше грошей, ніж ми туди віддали за півтора року.
Чому ми з чоловіком повинні мучитись – платити комусь зі своєї кишені або переводити нашу квартиру у власність сина через чужу недалекоглядності? Любов Павлівна – не маленька дитина, нотаріус, який супроводжував угоду дарування, розписав їй всі підводні камені і попередив, що квартиру назад отримати – нереально.
Та й як можна – спочатку подарувала онукові, потім – забрати вирішила. Якби ж вона частіше з’являлася в житті онука, була б єдиною бабусею. Хто винен, що син до сусідки прив’язався? Любов Павлівна і винна.
Подарована квартира – знак турботи, не заперечую. Але дитині потрібна увага. Я розповідаю синові, що його майбутнє забезпечене завдяки бабусі. Але хіба п’ятирічна дитина зрозуміє? Буде постарше – подякує.
Квартира – не іграшка, щоб дарувати і відбирати. Якщо вистачило розуму на такий вчинок, то повинно вистачити розуму зрозуміти, що відібрати житло у внука – НЕ порядно. Я твердо стоятиму на своєму. Після 18-річчя сина, нехай що хочуть, те й роблять. А зараз з мене нічого не візьмеш.
Ну скажіть мені, хіба я не права? Хіба справжня бабуся так може вчинити?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook