Я знаю, що всі ви зараз на мене накинетеся. А все рівно напишу і розповім. Просто мені так страшно і гірко.
Ми з чоловіком живемо у селі Броварського району Київської області. Я сама сирота. Ваня привіз мене сюди з Хмельниччини. У нас двоє діток. Батьки чоловіка розлучені. Мама його на заробітках в Італії. Про батька ми нічого не знаємо.
Жили ми собі нормально у своєму будиночку, ростили діток, поки не почалося це.
І ось – війна. Кільце навколо звужується, бої все ближче. Але у нас немає власної машини і нікуди тікати.
Чоловік був зі мною, бо двійко діток і бабуся чоловіка на додаток – це не легко.
Але сусідці Марині не давало спокою, що її чоловік на фронті, а Ваня – біля мене. А у неї ще й діток немає, вони недавно одружилися.
І Марина подзвонила в тероборону. По Ваню приїхали. Він тепер служить у райцентрі. Зв’язок з ним є, але самого його поруч немає. Вивезти нас нікому. Допомогти – також. Перебили газопровід. Топимо пічку. Раз на кілька днів привозять у село гуманітарну допомогу – продукти. Якісь ліки. У магазині пусто.
Я розумію, що всі чоловіки мають захищати Батьківщину. А хто захистить мене з дітками? У мене їх, як я сказала вже, двійко, 4 і 2 роки, і бабуся Вані, вже слабенька, і я сама з ними в селі, навколо – бої, опалення нема.
А все тому, що сусідка розповіла мого чоловіка. Тепер мій чоловік захищає країну. Але не захищає найдорожче – нас, свою родину.
Я просто у відчаї і не уявляю, що буде далі.
Бережи нас всіх, Боже! Слава Україні і ЗСУ!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.
