Чоловік Леонтій не хоче брати іпотеку, тому що це кабала. Я розумію, що всі так поколіннями робили і роблять, і живі-здорові, знаю, що мені тут зараз писати почнуть. Але я не для того заміж виходила, щоб народжувати на орендованому житлі, а потім з дітьми і торбами по різних кутак тинятися. Життя має буто комфортним! А чоловік Леонтій не хоче брати іпотеку, а дітей він хоче, і разом зі свекрухою на мене тиснуть!
У нас з чоловіком так вийшло, що обидва ми без приданого. Ні його, ні мої батьки квартир нам не залишили і не подарували, так теж буває. Тому наше сімейна життя проходить на орендованій квартирі.
Орендувати якесь шикарне житло ми собі дозволити не можемо, дохід не занадто великий, а ціни на оренду зараз ого-го. Та й сенсу у дорогій квартирі особливого, якщо чесно, не бачу. Вдома ми з’являємося пізно ввечері, а рано вранці вже йдемо на роботу. До останнього часу я була впевнена, що ми накопичуємо на іпотеку, а виявилося, що ні.
Плани на те, що потрібно обзаводитися своїм житлом, виникли у нас ще до весілля. Поговорили, зітхнули і впряглися працювати. Я думала, що ми накопичуємо на перший іпоткчний внесок, багато у чому собі відмовляючи. Поки сума була невелика, на цю тему не бачила сенсу розмовляти, але на сьогоднішній день накопичена вже цілком пристойна сума, з якої можна оформити кредит на двушку.
Почала я розглядати варіанти, знайшла кілька цікавих і в один з вечорів показала Леонтію. Він якось байдуже переглянув, угукнув і далі в телефон втупився. Я вирішила, що йому просто не сподобалися запропоновані мною варіанти. Після я почала періодично вголос міркувати про те, в якому районі хотіла б житло, намагалася втягнути в розмову і його, але він відмовлявся якимись загальними фразами і інтересу не проявляв.
Через якийсь час я вже втомилася ходити біля та навколо, запитала в лоба, коли ми будемо брати іпотеку. Леонтій на мене з таким подивом глянув, ніби я йому щось непристойне запропонувала.
– Яка іпотека, ти чого? Це ярмо на найближчі 15-20 років! А переплати ти бачила які? – заявив мені чоловік.
Дивовижна людина! Відсотки банку він підрахував, а те, що ми зараз чужому дядькові щомісяця відстібуємо у кишеню, упустив. Ті ж відсотки і виходять.
– Не кажи! Тут ми можемо будь-коли з’їхати на житло дешевше, а в іпотеку якщо вліз, то все, не рипнешься вже. А зараз у нас повна мобільність. Може, завтра мені роботу в іншому місті запропонують, де зарплата більше. Так з оредованого ми зібралися і поїхали, а з іпотекою що робити? – продовжував аргументувати чоловік.
А я дивлюся на нього, як на інопланетянина, дорослий чоловік, а таку нісенітницю несе!
– І як ти собі уявляєш наше майбутнє? На що, ми, до речі, накопичуємо стільки часу?
Він на мене подивився, як на маленьку й нерозумну. На квартиру накопичуємо, каже. Щоб без іпотеки відразу купити. А з темпами наших накопичень в режимі жорсткої економії ми повинні прожити ще років десять, залишивши з витрат тільки оплату за оренду і їжу раз на тиждень. Тоді ми зберемо на занепалу двушку десь на задвірках міста. Якщо, звичайно, ціни не виростуть.
– А що ти на мене так дивишся? Зате без кредитів обійдемося, – заявив чоловік. – І мама моя говорить, що це оптимально, ти он і в своєї можеш запитати її думку.
Та ні, мої батьки якраз думають точно як і я. Ми тут живемо, маємо роботу, навіщо нам зриватися кудись?
Тобто, десять років збирати на квартиру, відмовляючи собі у всьому, живучи у чужого дядька, який у будь-який момент може виставити, забувши про відпустки та інші радощі життя, чоловік вважає нормальним, а взяти іпотеку, де платиш за своє житло – ярмо і кабала?
– А що з дітьми? – питаю. – Ви ж з мамою постійно на мене тиснете! та й мені зараз вже 28. Коли ми назбираємо на житло, буде сорок. Запізно народжувати.
– Так хто тобі народжувати забороняє? – вирячився на мене Леонтій.
– Ну і як в твою схему вписується дитина? Про декрет забув, накопичувач? Якщо народжувати дитину, то плюс ще років 5-7 до терміну накопичень. Та й взагалі, я не збираюся народжувати дитину в орендованій квартирі, я вам вже казала це багато разів. Це дорослі можуть вузлик через плече і пішли, а з дитиною так вже не вийде.
Чоловік заявив, що я перебільшую. Мовляв, купа людей живе в орендованих квартирах і нормально народжує і виховує дітей, ще й накопичувати гроші примудряються.
– Дивися, ця квартира для життя з дитиною не підходить. – кажу я. – Тут то води немає, то сусіди щось витворяють, то з опаленням бідомся. Значить, нам треба шукати більш упорядковане і комфортне житло, яке точно буде коштувати дорожче. Потім згадуємо, що під час декрету у нас залишиться тільки твоя зарплата, з якої потрібно буде платити за оренду, годуватися самим, одягатися-взуватися і утримувати дитину. А ти ще й відкладати плануєш! – намагалася донести я до чоловіка прості істини.
А відповідь одна: “як-небудь утиснемося, будемо економити, всі так жили і живуть”. Руки вже опускаються у мене, це як з дубом розмовляти.
Я не хочу ще десяток років жити абияк тільки через упертість Леонтія. Це не життя, а виживання. Одна справа, коли вибору немає, але зараз же він є. А Леонтій просто уперся і далі власного носа і носа своєї мами бачити не хоче. Я, звичайно, постараюся донести до нього адекватні думки, але якщо не допоможе, то доведеться розлучатися.
Заберу половину накопичень, куплю в іпотеку собі студію і так поступово буду виплачувати, але хоча б буду знати, що це моє, що я не залежу від примхи чужоє людини. от тільки се одно дуже шкода, адже я люблю Леонтія і хотіла прожити життя з ним.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
