Я садила на автобус бабусю, що плакала, бо від її будинку у Гостомелі не лишилося нічого.
Молоду маму із 5-місячною дитиною, яку вона притискала до себе так міцно. Іншою рукою тримала крихітну валізку – навіть не знаю, що туди влізло. Це час розставляти пріоритети.
Маму з хлопчиком-підлітком, яка дуже хвилювалася за кота, що його вони по черзі несли в переносці. Чи точно пропустять цього кота? Як буде кіт на кордоні? “Ми нікуди без кота, будь ласка, уточніть”, – просила вона.
Ми бачили батька, який хотів поїхати з дружиною, що ось-ось мала народити. І ми чесно сказали йому, що за кордон чоловіка його віку, дуже ймовірно, не випустять. Він просто стояв поруч, розгублено роззираючись: “Як же вона там без мене, вона ж невдовзі народить, ось-ось, це ж чужа країна, як вона сама?”.
Ми бачили людей, які повторювали, що втратили все. І молоду дуже красиву пару, яка підійшла до мене (куртка Червоного хреста – ще той магніт) і сказала: “Ми чули, тут хтось лишає котів, їдучи за кордон. Ми прийшли забрати якогось котика, аби його любити”.
Я бачила за ці дні стільки сліз і надії, скільки не бачила за всі 30 років. Мене обіймали геть незнайомі люди. І я обіймала у відповідь. Коли закінчився папір для списків, інші волонтери відірвали шматок картонного ящика, аби ми продовжували роботу.
Я десятки разів казала: “Щасливої дороги, легко вам дістатися”, – і жодне слово не було формулою ввічливості.
Тут все таке справжнє і таке живе. Ви всі, люди, такі прекрасні. Таких не здолати.
Люблю.
Автор – Богдана Романцова, літературознавиця, редактор видавничих проектів в Видавництво “Темпора”, волонтерка “Червоного хреста”
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
