Я того дня робила все, лиш би відтягнути повернення додому, але коли вже почало темніти, діватись не було куди.
Переступивши поріг квартири, я побачила, як біля плити метушився мій чоловік — Василь. Побачивши мене, відірвався від приготування вечері і радісно поспішив мене зустріти: “Як минув твій день, ти втомилася? За десять хвилин на столі буде твій улюблений плов з реберцями — все, як ти любиш. Ти ж проголодалася?”
Я у відповідь лише роздратовано хмикнула. Мене вже нудить від того плову з ребрами. Варто було раз похвалити страву, як він тепер їй регулярно готує. Скільки можна? – думала в той час я. Терпіти не можу! Дістало!
– Я хочу подати на розлучення! — на одному подиху сказала я чоловіку.
– Ти знову починаєш? Коли мені піти? Зараз чи вранці?
Давши зрозуміти чоловікові, щоб забирався вже й негайно, я попрямувала у ванну кімнату.
Наступного дня, виспавшись без настирливих обіймів, я вирішила зустрітися з подругою за філіжанкою кави. Поки я чекала на Ірину, я прокручувала в голові події вчорашнього дня. І відчувала приємну легкість та довгоочікувану свободу. Нарешті мені ніхто не набридає дзвінками з питаннями, що приготувати. Ніхто не питає, коли я буду вдома.
– Знала б ти, подруго, як він мені набрид! Я про це років п’ять мріяла, чесне слово. Бачити навіть його не можу. Хочу розлучитися і зажити спокійним холостяцьким життям.
– Оксано, ти чого? Такого чоловіка ще пошукати треба. Василь ж ідеальний! Зі шкіри он лізе, щоб ти собі ні в чому не відмовляла. Дбайливий, вірний, надійний. І до того ж такий гарний. Він прийняв твою дитину як рідну, виростив, виховав. Якщо ти втечеш від нього, він цього не переживе. Подумай. На емоціях не можна ухвалювати такі рішення. Це просто такий період. Вам потрібно разом з’їздити на відпочинок, трохи розвіятися. А там, дивись, і знову закохаєтесь один в одного. Повір мені, це нормально, що почуття згодом вщухають. Все можна виправити.
– Ірино, та я Василю вже разів триста казала, що краще бути одній, ніж із таким, як він. Ну набридла мені його турбота! Ми ж разом уже десять років, а він досі поводиться як закоханий підліток. Чесно? Мене вже нудить від цієї романтики. Я хочу нормального чоловіка.
– Ти ж казала, що любиш добрих хлопців. Я тебе не розумію. Тобі всі заздрять: щаслива сім’я, дбайливий чоловік, який ще й повністю забезпечує, порошинки здуває… про таке тільки мріють.
– Та яке там мріяти, я благаю тебе. Пам’ятаєш Івана — колишнього мого? Так ось він був справжнім чоловіком. Такий увесь грізний, аж лячно. Дивився на мене неначе хижак. У мене й досі мурашки по шкірі, коли його згадую. Так, не дуже гарним був, але харизма все перекривала.
– Оксано, та він ніякий! Ти забула, як він до тебе говорив, коли ти після появи на світ його дитини погладшала? І після цього всього, зауваж, він так на тобі й не одружився! Казав, що шлюб — не обов’язково, йому потрібна свобода. Ага, волелюбний такий, що не міг пройти повз чужу спідницю. Та навіть до мене ж клеївся, пам’ятаєш? Він наставляв тобі роги де тільки можна було без найменшого докору сумління! Що ти взагалі знайшла в ньому? Василь любить тебе, а ти, дивна, не цінуєш його!
Після зустрічі з подругою я повернулася до своєї затишної, вже порожньої квартири. Знову відчула приємне відчуття легкості. Набрала собі ванну з піною, замовила суші та запалила аромосвічки. Я так скучила за такими атмосферними вечорами. І ніхто не заважає, не кличе посидіти разом перед телевізором. Краса.
За два місяці Ірина розповіла мені, що бачила в кав’ярні Василя з якоюсь жінкою. Вони сиділи на одному дивані та обіймалися. А потім Василь годував її десертом із ложечки. І виглядали обидва дуже щасливі. На столі, за яким вони сиділи, стояла ваза з квітами. Напевно, це Василь подарував їх цій дамі. Оскільки у цьому ресторані зазвичай не розставляють живих квітів. Та ще й букет був чималим. Коли я це почула, то не на жарт розлютилася. Швидко дбайливий чоловік знайшов мені заміну! Адже клявся все життя любити і бути відданим!
Через тиждень я разом із Іриною та ще однією подругою пішли до цього ресторану на полювання за чоловіками. Вдягнулися в розкішні сукні, зробили красивий макіяж, новий манікюр, каблуки. І сіли за барною стійкою в очікуванні приємних знайомств.
Але того дня у ресторані було майже порожньо. З нами заговорив лише офіціант. Подруги повернулися додому трохи розчарованими. А я пів ночі проплакала в подушку. Я гостро відчула себе нікому не потрібною, негарною, старою. Зателефонувала Василю на “веселу” голову та запропонувала спробувати все спочатку. Але він відповів, що знайшов собі іншу. Попросив більше його не турбувати. Я ще більше розплакалася. День пройшов огидно.
Ірина наступного дня приїхала мене втішати. Ми сиділи на кухні і пили чай.
– Говорила тобі, він був ідеальним. А ти не цінувала його. Казала, що дивитися на Василя вже не можеш. Та й дочка сумує за ним, він же замінив їй батька. Що ж ти наробила? Як тепер ти без нього житимеш? І готувати толком не вмієш. Як ти взагалі дбатимеш про себе? Василь завжди знав, до яких лікарів тебе записати, які препарати та коли приймати. Оксана-Оксана, яка ж ти не мудра… — Ірина намагалася підтримати мене, але від її слів ставало тільки гірше.
Після роботи я щодня зі сльозами на очах йду додому. Холодильник порожній, в будинку безлад, дочка мене призирає. Зараз би Василь нагодував гарячою вечерею, зробив масаж і пішов із дочкою до парку. Та тільки немає більше Василя. Як виявилось, такі на дорозі не валяються, їх швидко розбирають…
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
