Я ще не заміжня, без діток. Кілька років тому виїхала з нашого селища на Херсонщині в Київ. А минулого року довелося забрати до себе в орендовану квартиру маму й тата, самі розумієте, чому.
Але після приїзду батьків моє життя змінилося не в кращу сторону. Вже сім місяців я віддаю батькам половину зарплати, а сама живу фактично у злиднях, більше немає сил.
Як єдина дитина у сім’ї, я можу з упевненістю заявити, що знаю, що таке гіперопіка. З раннього дитинства батьки носилися зі мною як із писаною торбою. Мама постійно переживала й хвилювалася і передавала свої емоції батькові. А тато був легкий на підйом, тож із цим часто виникали проблеми. Дитинство та юність у мене пройшли дуже по-особливому.
У дитячому садку, як і в усіх, у мене почали формуватися соціальні навички. Я була більша за інших дітей, так що не дивно, що вони часто мене дражнили. Так, я пам’ятаю ті часи, і так, маленькі діти можуть бути дуже злими. Не варто писати мені в коментарях, що я просто щось собі вигадувала, це справді так.
Так ось. Якось тато прийшов забирати мене з садка, але вийшло так, що він приїхав раніше. І випадково побачив, як дівчинка з моєї групи кинула в мене іграшку. А я, мабуть, сиділа десь віддалік від інших дітей.
Тоді тато розгнівався, крикнув на дівчинку і швидко забрав мене додому. Через тиждень я вже ходила в інший садок.
У школі теж були проблеми, коли мама приходила і до хрипів сперечалася з учителями щодо моєї успішності. Я знала, що маю середній рівень знань. І говорила про це мамі. Але ні, у неї ніби виникала червона пелена перед очима, і її вихованість і почуття такту ніби випаровувалися.
Мені було соромно, а педагоги тільки єхидно перешіптувалися між собою, побачивши мене наступного дня.
У звичайні дні мама з татом дуже тепло до мене ставилися. Прислухалися до кожного мого прохання. Іноді я навіть сама розуміла, що, як дівчинка, прошу дуже багато. Але батьки не хотіли цього помічати і підтримували мене у всьому.
Так два місяці проходила на уроки латинських танців. Тиждень ходила на модельні курси, поки не визнала, що виглядаю смішно на тлі решти дівчаток. Місяць сиділа на якійсь дієті.
І щоразу батьки мене підтримували і не вимагали жодних пояснень. «Ти наша дочка, отже, ми сприятимемо і допомагатимемо тобі у всьому. Не переживай”. Я щосили намагалася не переходити кордонів, бо розуміла, що мої батьки – ніякі не мільйонери і не чарівники. Тож мені не можна про це забувати і варто себе стримувати.
Тепер мені 28 років, я незаміжня. Кілька років тому виїхала з нашого селища на Херсонщині в Київ. Працюю менеджером в офісі, схильна до повноти і, звичайно ж, маю кота. Не те, щоб я скаржилася, перспективи є, але це життя – не те, про що я мріяла, коли була дитиною.
Я жила окремо від батьків, зарплати вистачає на те, щоб винаймати квартиру. Але про те, щоб почати збирати на особисте житло, не може бути й мови.
Тим часом мама та тато у свої 60+ років вирішили, що тепер моя черга їх утримувати, а живуть вони зараз зі мною. Нагадали, що я їхня дочка. Що все своє життя вони берегли мене як зіницю ока і ні в чому не відмовляли. Тож тепер настала моя черга. А саме «невелика» фінансова допомога, поки ситуація з їх пошкодженим будинком не вирішиться.
Незважаючи на те, що тато все ще працює, влаштувався вже тут, а у мами підвищена пенсія, мені доводиться віддавати половину своєї зарплати, щоб ремонт їхнього будинку в нашому рідному селищі не стояв на місці.
Робітникам під керівництвом маминого брата треба щось платити, купувати матеріали, я навіть іноді приїжджаю особисто, щоби вставити свої п’ять копійок. Хоча це роблю тільки заради власного задоволення, у темі ремонту я не розуміюся зовсім.
На те, що залишається від виплат, я й живу. Вистачає на корм коту, собі трохи та оплату оренди. Молоді та красиві мільйонери навколо мене чомусь не в’ються, тож подарунками мене вже давно ніхто не балує. І після семи місяців такого режиму я усвідомила, що невдовзі можу зламатися. Я дівчина. Мені хочеться купувати нові речі, гуляти з подругами, ходити на побачення.
А не утримувати, годувати й одягати батьків і ще й оплачувати ремонт будинку. Навіть моєї зарплати у 30 000 гривень замало.
А замість цього я щомісяця перекладаю гроші на дорогу батьківську забаганку. І щоб ви собі розуміли, там не зроблено ще навіть половини роботи. А я вже межі. Я розумію, що мама та тато забезпечили мені щасливе дитинство та юність. Я багатьом їм завдячую.
Але зараз я перебуваю на межі того, щоб все кинути, попросити їх кудись переїхати до рідні, змінити картку в телефоні і жити, як жила раніше.
Оскільки друзів у мене мало, швидше, знайомі та колеги по роботі, звернутися за порадою мені просто ні до кого. Може хоча б людям з Інтернету буде цікава моя історія. І можливо ваші поради допоможуть мені розібратися в ситуації, яка у мене склалася.
Чи я маю тягнути цю лямку далі незважаючи ні на що? Або маю право заявити про те, що я вже доросла людина і я теж маю своє життя, яке я не хочу витрачати на утримання ще не старих батьків. Чи стану я після цього зрадницею? Не можу в собі розібратися.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
