У сумці – кілограм борошна для домашніх вареників, торбинка з сушеними грибами, запашні ковбаси, баночка меду. Я уявляла, як вони зрадіють, побачивши мене.
Я сьогодні на Старий Новий рік зробила сину і невістці сюрприз і приїхала зі свого райцентру до них в Житомир. Своїм ключем відчинила двері їхньої квартири, наготувала купу всього смачного на Святвечір, чекала їхньої вдячності й радості.
Та вони сказали, що йдуть у кіно на вечірній сеанс і ніякого Старого Нового року для них немає. Так мені стало сумно й прикро до сліз, а я ще й гроші на продукти витратила.
Проплакала сама весь вечір. Завтра все заберу і поїду додому, без запрошення більше ні ногою до них.
Я прокинулась сьогодні вранці з відчуттям, що мушу зробити щось добре й несподіване. Ну, як не поїхати до сина і невістки, коли сьогодні таке гарне свято?
Старий Новий рік – це завжди було щось більше, ніж просто дата в нашій родині. У моїй сімʼї ми завжди його святкували: колядували, готували кутю, накривали стіл.
Сонце ще тільки-но піднімалося над нашим маленьким райцентром, коли я вийшла на автобус. П’ять годин у дорозі – дрібниця.
У сумці – кілограм борошна для домашніх вареників, торбинка з сушеними грибами, запашні ковбаси, баночка меду. Я уявляла, як вони зрадіють, побачивши мене.
На порозі їхньої квартири трохи вагалась, чи варто дзвонити. Але ж я маю ключ. Син сам його дав мені, сказав: “Мамо, ви завжди бажаний гість”.
На кухні почала чаклувати. Вареники з картоплею, кутя з родзинками й медом, голубці. Я накривала стіл з любов’ю, підспівуючи собі колядку, і чекала дітей з роботи.
Двері відчинилися, і я почула голос сина:
– О, мамо? Що ви тут робите?
Я розвернулася до них із посмішкою, витираючи руки об фартух.
– Сюрприз! Я вирішила порадувати вас. Усе вже готове: сідайте до столу, будемо вечеряти.
Роман кинув погляд на невістку. Вона здивовано підняла брови.
– Мамо, ми ж домовлялися, що сьогодні ввечері в кіно. Ми квитки давно купили, – промимрив син.
– У кіно? – я спробувала посміхнутися. – Але ж Старий Новий рік. У вас накритий стіл, як же це так?
Невістка знизала плечима:
– Ми це свято не святкуємо. І ще ви могли б попередити, що приїдете.
Душа моя стислася. Я ж так старалася.
Син помітив моє розчарування:
– Мамо, правда, ми не хотіли вас образити, але ми не можемо скасувати кіно, давно чекали цей фільм.
Вони залишили мене за столом. Стіл із варениками, кутею й голубцями залишився без гостей. У квартирі стало тихо, як у церкві.
Я сиділа, слухала, як годинник цокає на стіні, і сльози самі котилися. Я ж хотіла, як краще! Чи я щось зробила не так?
Стільки спогадів з’явилося: як колись у дитинстві Ромчик з нетерпінням чекав цього вечора, як ми разом ліпили вареники, співали колядки. І ось тепер для них кіно важливіше.
Я вирішила, що повертатимусь додому. Склала всі страви у свої контейнери, витерла стіл.
Завтра все заберу і поїду додому, без запрошення більше ні ногою до них.
Чи це я в чомусь не права?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
