Це почалося трохи більше року тому. Ми з родиною живемо на четвертому поверсі, Василина Петрівна, вже старенька бабуся, – на першому.
Ми орендуємо в цьому будинку квартиру вже шостий рік, але особливо ні про кого з сусідів нічого не знали, Зараз просто шалений ритм життя у всіх .свої проблеми, турботи – не до знайомств і теревенів з сусідами.
У нас з чоловіком троє діток, молодший якраз минулої весни на початку березня народився, зараз Ромчику вже рік.
Так ось, на лавці біля нашого під’їзду дуже часто сиділи дві бабусі. Ми з ними завжди тепло віталися, але я нічого ні про них, ні про їхнє життя не знала – весь час на бігу, які там чужі бабусі.
Потім бабуся лишилася одна, бо її подруга полинула не небеса. Звали ту, що залишилися, Василина Петрівна, більш я нічого про стареньку не знала.
Але одного весняного вечора я з двома меншими дітьми повернулася з прогулянки, і п’ятирічна донечка попросилася трохи погойдатися на гойдалці на нашому прибудинковому майданчику.
Я з коляскою, у якій сопів найменший, зупинилася біля під’їзду почекати, а на лавці якраз сиділа Василина Петрівна. Розговорилися.
Виявилося, вона більше 30 років пропрацювала вчителькою ліцею, у якому вчився свого часу навіть брат мера нашої столиці.
Вона пам’ятає наш досить великий районний центр під Києвом зовсім іншим, маленьким, без доріг і висоток, коли на місці центральної вулиці було пшеничне поле, а вздовж шосе, що йде крізь місто, не новобудови, а яблуневий сад і ліс.
Розповіла багато цікавого про мешканців нашого і сусідніх будинків. Про місто, яке вже зараз зовсім інше.
Трохи розповіла й про себе. Про те, що два роки тому провела в останню дорогу чоловіка, а на 22 роки раніше – єдиного сина у віці 40 років.
Що навіть онуків у неї не лишилося, сама як палець в цьому світі. Що не може навіть сина відвідати, бо вже немає сил дійти до місця його останнього спочинку. На цих своїх словах бабуся не могла стримати материнських сліз.
Я тоді дала їй куплену пасочку, бо було це на передодні минулорічного Великодня, та й пішла з дітьми додому.
Але 85-річна Василина Петрівна не йшла з голови. Вже у сам день Воскресіння Хрестового ми з дітьми зайшли до неї, в стареньку, але дуже охайну квартиру, принесли різних смаколиків і великодніх гостинців.
Василина Петрівна знову плакала, але тепер вже від радості. Через кілька днів я звозила її своєю машиною до сина.
З того часу ми вже бабусю не залишали. Чоловік іноді щось в квартирі прийде зробить, де потрібні чоловічі руки, я з готуванням-прибиранням допомагаю, просто любимо іноді чаю випити й поговорити з Василиною Петрівною, коли є час.
Діти частенько відносять їй то сирників, то вареничків, в магазин бігають на прохання бабусі. Василина Петрівна стала нам за цей рік як рідна бабуся.
Ось і сьогодні я якраз прийшла до Василини Петрівни прибрати. Чистий четвер як не як, а вона ж старенька.
За годинку я прибрала, а потім бабуся покликала мене у маленьку вітальню, але такого я точно не очікувала. Бабуся відкрила шухлядку столу і дістала звідтіля заповіт. Виявилося, вона лишає свою квартиру мені, тобто нашій родині!
Я їй пояснила, що зовсім не заради цього ми з нею спілкуємося й допомагаємо, а вона сказала, що знає це. Потім ми обнялися й поплакали, і від суму, й від радості, якої все ж таки так багато в нашому непростому житті.
Всім добра і з прийдешнім Великоднем!
Спеціально для сайту ibilingua.com
Передрук без посилання на сайт заборонено. Фото ілюстративне.