Я соромилася власної дитини, бо він не став частиною академічної еліти, яку я так ідеалізувала. Моє каяття прийшло лише тоді, коли я зрозуміла, хто насправді керує найбільшим центром у нашому місті.
Я завжди вважала, що шлях до гідного майбутнього пролягає виключно через університетські коридори та отримання диплома з відзнакою. Моя віра в цю істину була настільки непохитною, що я не припускала жодних інших варіантів для свого сина. Сергій ріс кмітливим хлопцем, але його інтереси ніколи не збігалися з моїми уявленнями про академічний успіх. Поки я мріяла бачити його відомим юристом або успішним економістом, він проводив вільний час у гаражі, розбираючи старі механізми, або за монітором комп’ютера, вивчаючи якісь незрозумілі схеми.
Коли настав час випускних іспитів, напруга в нашому домі досягла межі. Я купувала додаткові посібники, записувала його до найкращих репетиторів міста та постійно нагадувала про важливість високих балів. Мені здавалося, що я роблю все заради його блага. Проте Сергій ставав дедалі мовчазнішим. Він виконував завдання без особливого ентузіазму, а в його очах я бачила лише втому та прихований супротив.
Того вечора, коли прийшли результати тестування, я очікувала на свято. Я вже уявляла, як ми подаємо документи до столичного вишу. Але Сергій зайшов до кухні, поклав роздруківку на стіл і тихо сказав, що не збирається нікуди вступати. Моє серце ніби провалилося в порожнечу. Я не могла повірити, що всі мої зусилля та мрії розбилися об його небажання вчитися.
— Сергію, ти розумієш, що ти робиш? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Мамо, я не хочу сидіти п’ять років над книжками, які мені не цікаві. У мене є інші плани.
— Які плани? Працювати різноробочим? Тобі не соромно перед сусідами та родичами? Усі діти моїх подруг уже готуються до посвяти в студенти.
— Мені байдуже до того, що скажуть сусіди. Я хочу займатися тим, що мені подобається.
— Це помилка, про яку ти будеш шкодувати все життя. Без освіти ти ніхто в цьому світі.
Після цієї розмови між нами виросла стіна. Я відчувала неймовірну гіркоту. Щоразу, коли знайомі запитували, куди вступив мій син, я опускала очі або намагалася перевести тему. Мені було ніяково за нього. Я бачила в його рішенні власну поразку як матері. Мені здавалося, що я не змогла виховати в ньому прагнення до висот.
Сергій невдовзі знайшов роботу в невеликій майстерні. Він повертався додому пізно, часто з брудними руками та втомлений. Я дивилася на нього з болем і розчаруванням. Ми майже не розмовляли. Я продовжувала сподіватися, що важка праця змусить його змінити думку і він наступного року все ж таки подасть документи до інституту.
— Ти хоч розумієш, що марнуєш свою молодість? — якось не втрималася я під час вечері.
— Я не марную її, мамо. Я вчуся справжній справі. Кожен день приносить мені новий досвід.
— Досвід мащення рук маслом? Це те, чого ти прагнув? Твої однолітки зараз вивчають право та міжнародні відносини.
— Нехай вивчають. Кожному своє. Я задоволений тим, що роблю.
Минули роки. Сергій з’їхав від мене, орендував власне житло. Ми бачилися рідко, зазвичай на свята. Я продовжувала жити зі своїм розчаруванням, переконуючи себе, що мій син обрав шлях невдахи. Я навіть не цікавилася деталями його роботи, бо вважала її чимось негідним уваги.
Одного разу до мене завітала моя давня знайома Анна. Ми не бачилися досить довго, і розмова природно зайшла про дітей. Вона почала розповідати про свою доньку, яка закінчила магістратуру за кордоном, але зараз не може знайти роботу за фахом.
— Знаєш, Анно, зараз диплом не гарантує успіху — зітхнула вона. — От я чула про одного молодого чоловіка, який відкрив у нашому місті сучасний центр технічного моделювання. Кажуть, там черга на місяці вперед. Він сам усе спроектував, сам підібрав команду. Справжній талант.
Я слухала її і відчувала знайомий укол заздрості. Чому мій Сергій не такий? Чому він не зміг досягти чогось подібного?
— А як твій Сергій? — запитала Анна. — Чим він зараз займається?
— Працює десь у технічній сфері — коротко відповіла я, намагаючись приховати сум.
Через тиждень мені знадобилася допомога з ремонтом складної побутової техніки, яку відмовлялися брати звичайні сервіси. Сусід порадив звернутися до однієї фірми, де, за його словами, працювали найкращі фахівці. Я поїхала за вказаною адресою, очікуючи побачити звичайний цех.
Натомість я побачила сучасну будівлю з великими вікнами та стильним дизайном. На вході висів напис, який здався мені знайомим. Коли я зайшла всередину, мене зустрів адміністратор і провів до кабінету керівника. Моє здивування не мало меж, коли за великим столом я побачила свого сина.
Він виглядав впевнено. На ньому був дорогий одяг, а на столі лежали креслення та деталі нових розробок. Він не помітив мене одразу, бо був зосереджений на розмові по телефону. Його мова була професійною, він оперував термінами, яких я ніколи не чула.
Коли він поклав слухавку і підняв очі на мене, у його погляді не було злості чи тріумфу. Там був лише спокій.
— Мамо? Що ти тут робиш? — запитав Сергій, підводячись назустріч.
— Я прийшла у справах, мені порадили це місце. Я не знала, що це твоє, Сергію.
— Я займаюся цим уже кілька років. Починав з тієї майстерні, де ти не хотіла мене бачити. Потім взяв кредит, зібрав однодумців. Ми тепер розробляємо унікальне обладнання для промисловості.
Я стояла посеред його кабінету і відчувала, як руйнується мій світ, збудований на стереотипах. Я стільки часу витратила на сором і докори, що зовсім не помітила, як мій син став людиною, якою можна пишатися. Він досяг успіху не завдяки моїм інструкціям, а всупереч їм.
— Чому ти нічого не розповідав? — нарешті вимовила я.
— А ти хотіла слухати, мамо? Щоразу, коли я намагався щось сказати про роботу, ти лише зітхала і згадувала про університети. Я зрозумів, що для тебе важливіша обгортка, а не зміст.
— Мені дуже шкода, сину. Я була засліплена своїми уявленнями про життя.
— Це вже не має значення. Я просто хотів бути собою.
Я вийшла з його офісу з дивним відчуттям. З одного боку, я відчувала полегшення, бо побачила його успіх. З іншого боку, мені було неймовірно гірко за втрачені роки близькості, які я обміняла на пусті очікування. Я зрозуміла, що успіх має багато облич, і диплом — лише одне з них, далеко не обов’язкове.
Наші стосунки почали поступово відновлюватися, але та тріщина, яку я створила своєю непоступливістю, залишилася назавжди. Я навчилася поважати його вибір, але часто думаю про те, скільки моментів радості ми втратили через мою впертість. Я хотіла для нього кращого, але забула запитати, що саме є кращим для нього самого.
Чи часто ми намагаємося реалізувати власні амбіції через своїх дітей, не помічаючи їхніх справжніх талантів? Чи вартий диплом того, щоб руйнувати зв’язок з найріднішою людиною?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку, це дуже важливо для нас. Ви стикалися з подібними ситуаціями у своїй родині?
