fbpx

Я спакувала сміття у великий чорний пакет і поставила перед чоловіком. “Сама винось. Мені рука не підіймається після заходу сонця щось з хати виносити”. “Та це ж сміття”, – засміялась я і вручила чоловіку пакет. Викинувши в бак ми пішли на прогулянку. Не було нас дома десь годинку, півтори. І тут мене на кухню гукає син. “Мамо, а де те, що лежало в моєму боксику? – Максиме, ну де-де, та звісно ж в смітнику. Там були крихти, я все помила”. Очі Максима округлилися. Прийшлось лізти у бак зі сміттям!

Ну все, буквальне все, мене підштовхувало до того, щоб я не викидала ввечері сміття. Та я таки не послухала ці “підказки долі” і зробила по-своєму, про що сильно пошкодувала.

Сьогоднішня моя історія про те, щоб ми прислухались до себе, ближніх і взагалі, до підказок Всесвіту. Все ж таки щось в тому є.
Історія закінчилась добре, але скільки за тих пару хвилин я пережила, одному Богу відомо.

Весь десь середи в мене був розписаний: робота (працюю я онлайн), приготування обіду і прибирання в квартирі.

Чоловік на роботі, а в сина вчора була екскурсія на страусину ферму з однокласниками.

Я ж люблю хатню роботу робити, коли нікого немає дома, мені так спокійніше.

Ну, ніби все встигла зробити до приходу своїх хлопців.

Смачний обід був на столі, в хаті пахне чистотою. Все, як я люблю.

Єдине, що “мозолило” мені очі, був смітник наповнений з горою сміттям.

Ввечері ми з чоловіком планувати прогулятись вечірнім містом, тому запланувала по дорозі його винести. Ось і всі проблеми…

Після того, як син повернувся з екскурсії, я розпакувала його ранець, де була і їжа в боксі і водичка і сочок, оскільки планувався в них і невеличкий пікнічок.

В його боксі, між крихтами з печива, лежала скручена серветка, яку я просто викинула в смітник, хоча щось мені підказувало, що якась вона не така, як звичайна серветка. Та підказку я проігнорувала.

Син трішки грався, потім робив домашнє завдання.

Ну а годинка дев’ята ми з чоловіком зібрались на прогулянку.

Вже взувшись, біля дверей, я згадала, що забула про сміття. Чоловік почав бурчати, що на ніч ніхто сміття не виносить, що це погана прикмета.

– Ой, не видумуй і не нав’язуй мені своїх прикмет…, – відповіла я чоловіку роззуваючись і прямуючи на кухню.

Коли я витягла пакет з відра він в одну мить по всіх швах розірвався. Дівчатка, в мене ще такого не було. Вся кухня була у смітті, що прийшлось віником підмітати.

Чоловік же в той час стояв в коридорі і бурчав.

Я спакувала сміття у великий чорний пакет і поставила перед чоловіком.

– Сама винось. Мені рука не підіймається після заходу сонця щось з хати виносити.

– Та це ж сміття, – засміялась я і вручила чоловіку пакет.

Викинувши в бак ми пішли на прогулянку.

Не було нас дома десь годинку, півтори.

І тут мене на кухню гукає син.

– Мамо, а де те, що лежало в моєму боксику?

– Максиме, ну де, та звісно ж в смітнику. Там були крихти, я все помила.

Очі Максима округлилися.

– Мамо, в серветці у боксі була моя зубна пластина (Ми вирівнюємо зубки). Я забув взяти бокс від неї, тому положив в цей, до їжі, щоб її не пошкодити.

Всередині мене ніби щось увірвалось. Не одна і навіть не три тисячі – полетіли у “трубу”…

Сміття ми вже викинули…

Прийшлось брати чоловіка, який з більшою силою почав на мене бурчати, що був правий, і йти ритись у смітнику.

Так, ми таки знайшли зубну пластину сина, але за ті пару хвилин мені ледь серце не вистрибнуло.

Ось така в нас вчора була історія.

Прислухайтеся до свого серця, до ближніх, до підказок Всесвіту, бо все ж таки щось в цьому є…

Гарного та мирного вам дня, дорогі читачі!

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page