fbpx
життєві історії
Я спершу не хотіла про цю ситуацію молодшому сину розповідати, але якось слово за словом, і я стала в слухавку – ридати. Ну не очікували ми такого від Ігорчика. Але я впевнена, це невістка його таким зробила. Біля нас він був ідеальний. Щоб я ще хоч раз так ганьбилася. Та нізащо

Я спершу не хотіла про цю ситуацію молодшому сину розповідати, але якось слово за словом, і я стала в слухавку – ридати. Ну не очікували ми такого від Ігорчика. Але я впевнена, це невістка його таким зробила. Біля нас він був ідеальний. Щоб я ще хоч раз так ганьбилася. Та нізащо.

Ніколи не думала, що приїхавши в гості до сина, доведеться ночувати у готелі.

Час іде, звичаї змінюються, але щоби настільки – я навіть уявити не могла. Найцікавіше, що нас із чоловіком після озвученої історії підтримали далеко не всі родичі та знайомі, приблизно половина наполовину. Тому й хочу розповісти, що трапилося ширшому колу, може, справді ми щось не розуміємо у гостинності та сімейних стосунках?

Ми вперше поїхали в гості до свого старшого сина, у них гарна двокімнатна квартира в Івано-Франківську, хотіли і їх з невісткою відвідати, та з онуком поспілкуватися. Як завжди, привезли повні сумки гостинців, подарунків, і збиралися залишитися у них на тиждень.

Зустріч минула чудово, на таксі ми з сином приїхали до них, невістка накрила багатий стіл, урізноманітнили меню нашими продуктами та напоями, душевно так посиділи, і ось, коли настав час подумати про ночівлю, наш Ігорчик раптом заявляє:

– Ми, щоб усім разом не штовхатись у квартирі, оплатили вам номер у готелі, зараз викличу таксі, там все оплачено, а вранці – знову до нас!

В мене від подиву щелепа відвисла. Чоловік теж розгубився:

– Ігорчику, який готель, ми ж до вас приїхали, диван у Данилка в кімнаті є, ми там просто розмістимося…

Замість сина відповіла невістка:

– Ну який диван? Номер заброньований на тиждень, це недалеко хвилин п’ятнадцять, і ви на місці!

Ігор зніяковіло стояв мовчки, видно було, що подібна ситуація йому не подобається, але дружині не заперечував.

Що ж робити, без настрою ми сіли в таксі і поїхали до славнозвісного готелю. Я не спала майже до ранку, чоловік, судячи з подихів, теж, вранці, настрій був нікудишній.

А невістка, зустріла нас, як ні в чому не бувало:

– Все добре? Номер сподобався?

Я не стала особливо стримуватись і сказала:

– Та краще вже на підлозі нам у себе постелили б, де це бачено, приїхали до дітей, а живемо в готелі!

Словом, наш візит різко скоротився. Після обіду ми придбали онлайн квитки на потяг, який вирушав вже наступного дня. Судячи з реакції невістки, вона була навіть рада такому повороту подій, єдине, про що переживала, чи вдасться повернути гроші за заброньовані дні, що залишилися. Син, підкаблучник, ніяк не коментував ситуацію, хоч і знав, що ми хотіли побути довше.

Єдиний, з ким нам було шкода розлучатися, то це з онуком. Він напросився нас провести на вокзал, щоб довше побути разом, невістка перед від’їздом була чимось дуже зайнята, і наше прощання було тусклим.

Наш молодший син, дізнавшись про такий “зустріч”, зателефонував братові і влаштував йому “бурю”, але це, напевно, було зайвим. Все вже сталося, і сталося б знову, хоча ми тепер зареклися їздити до старшого в гості, вперше і востаннє. Не знаю, з якими очима тепер він приїде до нас, ми для них завжди звільняли найкращу кімнату, щоб їм було зручно, комфортно та затишно, а тут…

Жаль тільки, що з онуком тепер ми, швидше за все, будемо бачитися набагато рідше…

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua