fbpx
життєві історії
Я спершу подумала, що мама жартує. – Ну яке місто? Про що ти говориш? Не хочеш поратись біля господарки, так не порайся, ніхто ж не заставляє. Продавай, і живи, як пані. Те саме й про буряки і картоплю. Скільки тобі того треба, купиш, не дорого! – Але ж ні, мама вперлася. Недавно зателефонувала, і сказала, що вже знайшла покупця на будинок. – Він з худобою все купляє. Будемо скоро всі разом жити, в місті, як люди

Я спершу подумала, що мама жартує. – Ну яке місто? Про що ти говориш? Не хочеш поратись біля господарки, так не порайся, ніхто ж не заставляє. Продавай, і живи, як пані. Те саме й про буряки і картоплю. Скільки тобі того треба, купиш, не дорого! – Але ж ні, мама вперлася. Недавно зателефонувала, і сказала, що вже знайшла покупця на будинок. – Він з худобою все купляє. Будемо скоро всі разом жити, в місті, як люди.

Народилася я в селі, де жили ще кілька поколінь моєї родини. Але на відміну від мами, бабусі та інших родичів мене завжди дуже тягло в місто. Ну втомилася я від цієї природи, вічної зеленої нудьги та вечірнього квакання жаб, прогулюючись біля озера, на околиці нашого села.

Мені хотілося якогось розвитку, руху врешті-решт, а ще бачити багато незнайомих людей. А в селі як? Люба собака знає кожного мешканця села. І тільки-но я закінчила школу, вступила до університету в місто і вже там почувалася неймовірно щасливо. Багато людей, веселощі, радість, цікаві зустрічі, можливість ходити на різні гуртки для розвитку тих чи інших навичок.

Життя прекрасне. Коли я закінчила університет, додому жити повертатися я не хотіла. Так і сказала мамі, що налагоджуватиму життя в місті. Мама посміялася і сказала, що через пару років я плакатиму, мріятиму повернутися назад у село. Але минуло вже 15 років з того часу, у мене є сім’я — чоловік і двоє дітей, ми вже нарешті виплатили іпотеку, яку брали на квартиру багато років тому і живемо у місті чудовим життям. У мене є улюблена робота, на яку я з радістю ходжу, фінансів нам вистачає та діти розвиваються у всіх сферах.

Але останнім часом у мене виникли питання з мамою. Не знаю, чому і з якого переляку, але їй раптом сильно захотілося продати свій будинок, землю та худобу та переїхати жити до міста. Хоча раніше сама казала, що краще за село немає нічого.

Але куди переїжджати? Будинок, який вона продасть у селі, не коштуватиме навіть половини однокімнатної у місті. Не вистачить навіть грошей із продажу худоби. На що мама відповіла мені, що вона поїде жити до нас, житимемо всі разом.

Уявити лише — квартира на дві кімнати і там аж п’ятеро людей. Ну, куди? Тим більше, що діти ростуть, їм треба більше місця. Та й захочуть привести якихось друзів, а в нас цілий вулик дома. Це ж ненормально. Куди ще мамі до нас їхати, але вона вперлася на своєму і все.

Я пояснювала їй не раз, що місця для неї просто немає, та й грошей у нас таких немає, щоб докласти їй та купити квартиру. А тому краще вже сиділа б у селі, тим більше, що їй 65 років. Вона ще в нормальних силах, не хоче вирощувати нічого на городі – заради Бога, хай не вирощує. І худобу тримати її ніхто не змушує. Можна ж жити в селі на втіху і нічим себе не навантажувати. Але останній телефонний дзвінок мене просто вивів з себе. Незважаючи на мої слова, вона вже знайшла покупця на будинок, який купить все разом з худобою.

Ну, як бути з нею? Що тепер робити?

Навіть боюсь щось уявляти…

Фото ілюстративне