Я стояла біля плити, змучена до краю, коли почула: — Приготуй нам, будь ласка, борщ і м’ясні рулетики, — сказала Світлана, пропонуючи мені відпочити. Це було останньою краплею, що змусила мене задуматися над майбутнім мого шлюбу
Наближався Великдень. Це свято завжди було для мене особливим, часом спокою, родинного тепла і традицій, які я берегла. Ми з чоловіком, Антоном, планували провести ці дні удвох, насолоджуючись тишею та великодніми смаколиками. Я працювала над паскою, що вимагала особливої уваги, коли задзвонив телефон. Це була свекруха, пані Галина.
— Лесю, дорогенька, ми збираємося до вас на Великдень, — її голос був настільки гучним і впевненим, що мені здалося, ніби вона вже стоїть у вітальні. — Ми, це я, звісно, Богдан, його дружина Ірина, мої двоюрідні сестри Оля та Світлана. І, можливо, ще Іринині батьки заїдуть.
Я отетеріла. Це ж не п’ять, не шість, а вісім чи навіть десять людей. Наш дім, хоч і просторий, мав лише дві спальні, окрім нашої.
— Пані Галино, це… це чудова новина, але ж ми не розраховували на таку велику компанію, — мій голос тремтів, я намагалася зберегти спокій. — У нас не так багато місця.
— Що ти кажеш, Лесю! — обурилася вона. — Це ж родина! Хіба ж це проблема, розкласти додаткові матраци! Антон сказав, що ви будете раді.
Антон! Він нічого мені не сказав. Я подивилася на чоловіка, який у цей момент нібито дуже захопився читанням новин у своєму телефоні.
Я кинула на нього погляд, що міг би пропалити дірку у стіні, і вирішила не сперечатися зі свекрухою телефоном.
— Гаразд, пані Галино, — видихнула я. — Ми чекаємо.
Поклавши слухавку, я влаштувала Антонові справжній допит.
— Ти знав? Чому ти мені нічого не сказав? — мої руки стиснулися.
— Ну, Лесю, — він відірвався від телефону з виразом невинності на обличчі, — це ж Великдень! Як я міг їм відмовити! Вони ж так рідко приїжджають.
— Рідко? Вони приїжджають, як на набіг, і перетворюють наш дім на хаос! А я, значить, буду куховаркою, покоївкою та прибиральницею на цілий тиждень, бо вони ж не на один день!
— Не перебільшуй, — сказав він, махнувши рукою. — Вони допоможуть, звісно, якщо попросиш.
Я знала, що це неправда. За попередніми візитами я засвоїла: родичі Антона приїжджають на відпочинок.
І ось вони приїхали. Величезний мікроавтобус заїхав на подвір’я, з нього висипалася галаслива юрба з валізами та сумками, які виглядали так, наче вони приїхали на місяць, а не на тиждень.
Свекруха, пані Галина, одразу почала роздавати команди.
— Антоне, ти віднесеш валізи в спальні! — крикнула вона, навіть не зайшовши у дім. — Лесю, а ти нам покажи, де можна розміститися.
Через годину наш дім нагадував вокзал. Усі вільні кутки були заставлені сумками, на підлозі у вітальні з’явилися розкладачки, а на кухні вже хтось рився у моїх шафках, шукаючи, що б перекусити.
Наступні дні перетворилися для мене на випробування витривалості. Свекруха та її супровід вели себе так, ніби вони в безкоштовному пансіонаті, де все включено.
— Лесю, а де тут рушники? — питала Ірина, не підводячи голови від телефону.
— Лесю, а чого це в тебе кава несмачна, ти якусь дорогу купуєш? — зауважила Оля, двоюрідна сестра.
— Лесю, а я хочу оладки, ти ж так смачно їх робиш! — це вже був Богдан, який навіть не намагався приховати, що чекає, поки я почну готувати.
Антон, мій чоловік, більшість часу проводив, спілкуючись із Богданом або просто відпочиваючи. Коли я просила його про допомогу, він зникав.
— Я ж працюю, Лесю, — казав він. — У мене голова не варить після роботи.
— А я хіба не працюю? — відповіла я, показуючи на гору брудного посуду. — І вдома, і на роботі, а тут ще й гості на тиждень.
— Ну, це ж Великдень, — зітхав він. — Потерпи трохи, Лесю, вони ж скоро поїдуть.
Я ж, як заводний механізм, бігала від плити до пральної машини, від столу до прибирання. Я готувала тричі на день на десятьох людей, прибирала, мила посуд, міняла постільну білизну, бо вони всі вимагали свіжої щодня.
Одного разу, коли я стояла біля плити, змучена і засмучена, до мене підійшла Світлана.
— Лесю, а ми тут подумали, — почала вона, — тобі ж треба відпочити. Ми могли б самі собі приготувати вечерю.
Я на мить зраділа.
— Справді? Це було б чудово! — відповіла я з надією.
— Так, — посміхнулася вона. — Приготуй нам, будь ласка, борщ, м’ясні рулетики, запечи птицю, зроби декілька салатів, а ми, тим часом, просто подивимося телевізор.
Я відчула, як у мене опускаються руки. Вони хотіли, щоб я приготувала їм, а вони при цьому відпочивали. Вони навіть не усвідомлювали, наскільки це егоїстично і несправедливо.
Напруга наростала з кожним днем. Я стала дратівливою, ледь стримувала сльози від втоми і образи. Зрештою, настав час великоднього обіду. Я накрила стіл, що ломився від страв. Паски, шинка, крашанки, рулети, салати — все, що я готувала кілька днів, не покладаючи рук.
За столом панувала гучна весела атмосфера, але я не відчувала радості. Я тільки обслуговувала, підносячи страви, доливаючи напої, прибираючи порожні тарілки.
Пані Галина підвелася, щоб сказати тост.
— Хочу подякувати Лесі, — почала вона, — за її працю і гостинність. Ми відчували себе, як у п’ятизірковому готелі. Яка ж ти молодчинка, Лесю!
Усі посміхнулися і заплескали. Це було схоже на висміювання. Я була прислугою в своєму домі, а вони мені ще й дякують за це, не розуміючи, як сильно вони мене виснажили.
Коли всі почали розходитися по кімнатах, щоб відпочити, я зайшла у спальню до Антона. Він уже лежав у ліжку з телефоном у руках.
— Антоне, нам треба поговорити, — мій голос був твердий, але тихий.
— Що таке, Лесю? — він відклав телефон.
— Це більше так не може тривати, — сказала я. — Вони перетворили мій дім на безкоштовний пансіонат, а мене — на прислугу. І ти не зробив нічого, щоб мені допомогти.
— Ну, Лесю, — він зітхнув. — Я не хотів сваритися з мамою на свято. Вони вже завтра поїдуть.
— Я не про те, що вони поїдуть, — я відчувала, як моє серце стискається від болю. — Я про те, що ти не поважаєш мене. Ти дозволяєш їм робити це, а я страждаю. Якщо ти не поважаєш мене, як дружину, як господиню цього дому, то що нам тоді разом робити?
Настала тиша. Антон подивився на мене здивовано, усвідомлюючи, наскільки серйозна ситуація.
— Я… я не думав, що це настільки тебе засмутило, — нарешті промовив він.
— Засмутило? Я змучена, Лесю. І мені прикро, що ти не бачив цього, — я відчула, як по моїх щоках потекли сльози.
Я не знаю, чи зрозумів він тоді мій настрій і стан повністю.
Наступного дня родина, на щастя, поїхала. Залишили по собі гору брудного посуду, пом’яту постільну білизну і багато сміття.
Я стояла посеред цього хаосу і відчувала себе спустошеною. Це був не Великдень, а справжня трудова повинність.
Антон підійшов до мене, обійняв і почав вибачатися.
— Лесю, вибач мені, — прошепотів він. — Я був егоїстом. Я допоможу тобі все прибрати, і я обіцяю, що більше такого не повториться.
Він, на диво, дотримав свого слова. Він справді допоміг, і ми прибирали наш дім разом.
Але питання, що висіло в повітрі, залишилося. Чи зрозуміє він, що повага до дружини і її часу важливіша за бажання бути хорошим сином і племінником, незважаючи на всі обставини?
А як ви вважаєте, чи варто було мені одразу жорсткіше поставити умову? Чи правильно я вчинила, що чекала кінця візиту?
Напишіть свою думку у коментарях, що ви відчули, читаючи цю історію! Ваші коментарі та ваші вподобайки дуже важливі!
зроби до історії фото без людей. Нічого мені не пиши, а просто зроби фото!!!
