Я стояла на подвір’ї батьківського дому, який тепер належить моєму братові. Не тому, що він його купив. А тому, що “так вирішили”. Мене навіть не запитали. Сказали, я сильна, я впораюсь. Як завжди. Як тоді, коли залишилась сама з дитиною. Як тоді, коли ночами шукала другий підробіток. Усе життя я була тією, хто “сама розбереться”. Але вперше в житті мені захотілося не справлятись. А кричати. Бо скільки можна бути зручною тишею для всіх?
Коли я була малою, мама постійно жартувала:
– Ти в нас, Віталіночко, як стіна – рівна, без прикрас, але тримаєш усе.
А тоді ще додавала:
– А Олежик – він же хлопець, його треба підтримати, йому буде важче.
І я звикла. Що в школу сама. Що гроші на секції сама. Що в лікарню з жаром – сама. Мама й тато завжди були зайняті ним.
Мені це здавалося нормальним. Ну як, дівчинка ж повинна бути мудрою. Дівчинка повинна поступитися.
Поки не настав день, коли наш будинок продали, а спадщину поділили. І мене там ніби й не було.
– Ти приїдеш? – запитала мама, коли я возила малого на прийом до ортопеда.
– Коли?
– В неділю. Ми з татом хочемо все оформити – передати дім Олегові. Щоб усе було спокійно. Щоб не було потім чвар.
Я тоді аж задихнулась.
– А я?
– А що ти? Ти ж у місті. В тебе оренда. Свої справи.
– Мам, то ж наш дім. Мій теж. Я там виросла. Ти сама мені казала, що він буде навпіл.
– Тату здається, так буде справедливо.
Я замовкла. І вперше не знала, що сказати.
У неділю я все ж приїхала.
Бо якщо мовчати – мовчки і залишишся ні з чим.
Олег сидів за столом у вітальні. У новій сорочці, із своїм самовдоволеним виразом. Батько розкладав папери. Мама варила чай.
– О, Віталінко, – зітхнула мама. – Ну добре, що приїхала. Ми вже майже все вирішили.
– А мене хто питав? – спокійно спитала я.
Батько глянув через окуляри.
– Доню, не починай. Ми просто хочемо спокою. Хочемо, щоб усе залишилось у родині.
– А я – не родина?
– Ти з міста. У тебе своє життя. Ти не будеш тут жити. А Олег – буде.
Я дивилась на брата. Він ховав погляд, але не мовчав довго.
– Я ж теж не просив. Вони самі вирішили. І взагалі, тобі завжди більше давали. Ти й навчалась за їхній рахунок.
– Та ти що? – усміхнулась я криво. – Це вони тобі так сказали? Що я все мала?
Олег знизав плечима. І це було найогидніше – його байдужість.
Після цього ми не говорили кілька тижнів. Мама щось писала у вайбер, але я відповідала сухо. На дзвінки не брала. Я мусила обдумати все.
Оренда. Робота. Дитина. І ось ще й це – відчуття, що тебе списали. Як непотріб.
Але потім мама приїхала сама.
Я відкрила двері, не чекаючи.
– Віталінко, я не можу спати. В мене серце болить. Я не хотіла тебе образити. Просто батько…
– Проблема в тому, мам, що я все життя чула ці “просто”. Просто він вирішив. Просто треба допомогти брату. Просто ти сильна.
– Але ж ти справді сильна.
– Може, я й була. Але навіть камінь тріскає. А мені вже тріщати нема куди.
Вона сіла на диван, обхопила руками коліна.
– Я розумію.
– Ні, мам, ти не розумієш. У тебе двоє дітей. Але одного ти зробила господарем, а з іншої – наймитку. І навіть зараз, коли я прошу просто справедливості – мене називають конфліктною.
Наступного дня зателефонував батько.
Його голос був кам’яний.
– Якщо хочеш, ми можемо оформити якусь компенсацію. Але дім – за Олегом. І не тому, що ми тебе не любимо. А тому що так зручніше.
– Вам зручніше. Але не мені.
– Не перебільшуй, Віталіна. Все ж не в грошах.
– Авжеж. У вас дім, у нього дім. А в мене – фраза “все не в грошах”.
Він кинув слухавку. І в тому русі – вся суть нашої сім’ї.
Я вирішила не мовчати.
Написала заяву до нотаріуса, щоб призупинити передачу будинку, доки не буде вирішено питання рівноправної компенсації. Юристка сказала, що шанс малий, але це принаймні дія. Я більше не хочу бути тією, яка «сама впорається».
Олег подзвонив через день.
– Ти що, здуріла?
– Я просто більше не мовчу.
– Це буде війна.
– Значить, так треба.
– Мама плаче.
– А мені хто витер сльози, коли я дитині шукала гроші на антибіотик, а ви на тому ж тижні міняли плитку в коридорі?
Ми не розмовляємо вже місяць. Я не знаю, чим закінчиться історія з будинком. Але я знаю точно – я більше не боюсь. Бо іноді треба нарешті дозволити собі бути слабкою, щоб стати сильною. Без лапок.
А ви як гадаєте?
Чи має право «сильна» дитина теж бути поміченою?
І чи варта родинна тиша такої глухої несправедливості?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
