Ти повернулася? А ми вже без тебе навчилися жити!
Я стояла на порозі, а Дмитро дивився на мене холодними очима, тримаючи за руку незнайому жінку. «Катерино, ти думаєш, що все так просто? Ми чекали, але не вічно», — кинув він різко, і його слова подіяли в середину мене, як холодний вітер. Я отетеріла, не знаючи, що сказати, бо в моїй голові лунали тільки вибачення, які тепер здавалися марними.
Я покинула свою сім’ю — чоловіка Дмитра і двох дітей, Софію та Максима — майже без жодного слова. Тоді, два місяці тому, я просто зібрала валізу і поїхала до Хмельницького, до давньої подруги, яка обіцяла притулок. Але я повернулася і сподівалася, що вони мені пробачать…
Коли я стояла перед дверима квартири, яка нещодавно була моїм домом, моя душа була не на місці. Я уявляла, що Дмитро відчиняє двері, і я побачу в його очах іскру радості та любові, яка завжди там була. Але коли двері відчинилися, я отетеріла… Цього я не очікувала!
Хмельницьке сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи старі стіни будинку в теплі тони. Я приїхала автобусом з вокзалу, стомлена, але сповнена рішучості. Дорогою я репетирувала слова: «Дмитре, пробач, я була сліпою. Я люблю вас усіх». Уявляла, як Софія, моя семилітня донечка з кучерявим волоссям, кинеться в обійми, а Максим, п’ятирічний пустун, засміється і потягне мене грати в машинки. Дмитро… Він би обійняв, прошепотів: «Головне, що ти тут».
Але замість цього перед мною стояла вона — висока брюнетка з м’якою посмішкою, в легкій сукні, яка пасувала до хмельницьких вуличок. Дмитро тримав її за руку, і в його очах не було тієї іскри. Тільки втома і щось нове, незнайоме. «Заходь, Катерино», — сказав він спокійно, ніби я забула ключі на день. Я ступила через поріг, і запах домашньої вечері — вареників з вишнями — подіяв на ніс, нагадавши про те, що я втратила.
Вони сиділи за столом: Софія малювала щось у зошиті, Максим будував вежу з кубиків. Діти підняли голови, і на мить час зупинився. Софія моргнула, ніби не вірячи, а Максим просто посміхнувся: «Мамо? Ти приїхала з поїздки?» Його слова були такими простими, ніби я їздила на базар. Я опустилася на коліна, обійняла його, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. «Так, синку, приїхала. Назавжди».
Дмитро відпустив руку брюнетки і підсунув стілець. «Знайомся, це Олена. Вона… допомагає нам останні тижні». Олена кивнула, її очі були теплими, але в них читалося співчуття. «Рада тебе бачити, Катерино. Діти розповідали про тебе». Я отетеріла вдруге. Діти розповідали? Про мене, яка зникла без сліду? Я сіла, намагаючись зібрати думки. «Я… я не знаю, з чого почати. Дмитре, ми мусимо поговорити».
Він зітхнув, наливши чаю. «Поговоримо. Але не зараз. Діти голодні». Вечеря пройшла в напруженій тиші. Софія розповідала про школу — як вона намалювала картину на урокі малювання і вчителька похвалила. Максим хвалився новою іграшкою — дерев’яним поїздом, який Дмитро вирізав сам. Олена допомагала розкладати вареники, і її рухи були такими природними, ніби вона тут роками. Я ковтала їжу, але смак здавався попелом. Як це сталося? Як за два місяці все змінилося?
Після вечері Дмитро відвів дітей до кімнати. «Ідіть грайтеся, тато зараз прийде». Софія кинула на мене швидкий погляд, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. Максим потягнув сестру за руку: «Ходімо, Софійко, побудуємо фортецю!» Двері зачинилися, і ми залишилися втрьох — я, Дмитро і Олена. Вона підвелася: «Я піду погуляю. Вам треба поговорити». Дмитро кивнув, і вона вийшла, тихо зачинивши двері.
Я повернулася до нього обличчям. «Хто вона? Скільки це триває?» Мій голос тремтів, але я трималася. Дмитро сів навпроти, потираючи скроні. «Олена — колега з роботи. Вона прийшла допомогти, коли ти пішла. Діти сумували, я не міг усе сам. А потім… ми просто потоваришували». Потоваришували. Слово подіяло в середину мене. «Дмитре, я знаю, що винна. Я втекла, бо не витримала — робота, дім, втома. Я думала, що мені треба час, щоб знайти себе. Але я помилилася. Я люблю тебе. Люблю дітей».
Він подивився в вікно, де хмельницькі ліхтарі вже запалювалися. «Кохання — це не тільки слова, Катерино. Ти пішла без пояснень. Телефон вимикала, на листи не відповідала. Я думав, ти не повернешся. Діти питали: “Де мама?” Я вигадував історії — що ти на далекій роботі, що скоро будеш. А сам… сам ледве тримався». Його голос став тихішим. «Олена не замінила тебе. Вона просто була поруч».
Я простягнула руку, торкнулася його долоні. «Дозволь мені виправити все. Я залишуся, допоможу. Ми можемо почати спочатку». Він не відсмикнув руку, але й не стиснув мою. «Не знаю, Катю. Діти звикли до порядку. А я… я боюся знову повірити». Ми сиділи так довго, слухаючи шум вулиці. З кімнати долинали дитячі голоси — сміх Максима і тихе бурмотіння Софії. Мій дім, моя сім’я — і водночас щось чуже.
Наступні дні були як хода по канату. Я залишилася в квартирі, спала на дивані в вітальні. Ранками готувала сніданки — сирники для дітей, каву для Дмитра. Софія обережно приймала мою присутність: «Мамо, а ти розкажеш про свою поїздку?» Я вигадувала казки про велике місто, де я вчилася новому, але не розповідала правди — про ночі в сльозах, про дзвінки подрузі з проханням: «Не кажи їм, де я». Максим був щирим: він тягав мене грати, обіймав міцно, ніби боявся, що я зникну знову.
Дмитро тримав дистанцію. На роботі — в місцевій ІТ-компанії, де він програмістом — він затримувався допізна. Олена приходила іноді, приносила фрукти чи іграшки. «Не турбуйся, Катерино, ми просто друзі», — казала вона з посмішкою. Але я бачила, як Дмитро дивиться на неї — з теплотою, якої не було в його погляді на мене. Одного вечора я не витримала. «Дмитре, ти з нею? Скажи правду». Він відкинувся в кріслі: «Ні, Катю. Але… вона розуміє мене. Без питань, без драм».
Я отетеріла від його слів. Розуміє без питань? А я? Я жила з ним десять років — від студентських часів у Хмельницькому, коли ми гуляли Центральним ринком, їли каву в кав’ярнях. Ми повінчалися в церкві на околиці, бо хотіли традицій. Діти народилися швидко — Софія перша, з її допитливими очима, Максим — з його нестримною енергією. Я працювала вчителем у школі, він — у офісі. Життя текло рівно, як парк імені Шевченка восени. Але рутина тиснула: уроки, прання, вечері. Я відчула, що гублю себе.
Тому й поїхала. До подруги Марти в центр Хмельницького, в її маленьку квартиру на проспекті Миру. «Ти мусиш подумати про себе», — казала вона. Я гуляла вулицями, сиділа в кафе, читала книги про саморозвиток. Думала: «Коли повернуся, буду кращою матір’ю, дружиною». Але дні тягнулися, і сумніви гризли: а якщо вони не чекатимуть?
Тепер, повернувшись, я намагалася наверстати. Забирала Софію зі школи, водила на гурток малювання в Будинок культури. «Мамо, ти залишишся на свято?» — питала вона, тримаючи мою руку. «Звісно, доню». З Максимом ми ходили в парк Шевченка, годували качок. Він сміявся: «Мамо, а ти знаєш, що поїзди їздять на рейках?» Я кивала, ховаючи сльози. Дмитро спостерігав мовчки. Одного вечора, коли діти спали, він сказав: «Ти стараєшся, Катю. Але… чи надовго?»
Я відповіла: «На завжди. Я зрозуміла, що без вас — порожнеча». Ми говорили довго — про мрії, про помилки. Він розповів, як перші тижні після мого від’їзду не спав ночами, як Олена прийшла з тортом, бо почула від колег. «Вона добра, але ти — моя історія». Я пригорнулася до нього, і вперше за місяці він обійняв у відповідь. Не сильно, але тепло.
Але Олена не зникла. Вона запрошувала нас на прогулянки — до старої фортеці в Хмельницькому, де ми пили трав’яний чай. Діти любили її: Софія малювала для неї квіти, Максим показував іграшки. Я відчувала “коль” — не ревнощі, а страх втратити місце. Одного дня, після прогулянки, Дмитро сказав: «Олена стане хрещеною для Максима. Якщо ти не проти». Я кивнула, хоч в середині мене стискалося. «Звісно, Дмитре. Головне — для дітей».
Місяць минув. Я знайшла роботу — викладала онлайн-уроки з мови, щоб бути вдома. Квартира ожила: ми разом готували борщ, слухали хмельницькі колядки на YouTube, бо наближалася зима. Софія одного разу намалювала нашу сім’ю — я, Дмитро, вона і Максим, тримаємося за руки. «А тітка Олена?» — спитав Максим. «Вона наша подруга», — відповіла я. Діти засміялися.
Дмитро змінювався. Посміхався частіше, тримав за руку під час прогулянок мікрорайоном Озерна. Одного вечора, після того як діти заснули, він шепнув: «Може, спробуємо ще раз? Для них. І для нас». Я кивнула, сльози радості котилися. Ми поцілували — ніжно, як колись. Олена відступила, стала приходити рідше. «Ви впораєтеся», — сказала вона на прощання.
Але сумніви не зникли. Що, якщо моя слабкість повернеться? Чи зможу я бути тією, ким вони заслуговують? Діти ростуть, Хмельницький змінюється — нові кафе на площі, нові мрії. Я дивлюся на них сплячих і думаю: чи вистачить мені сили тримати все разом? Чи пробачать вони назавжди, чи цей подив у їхніх очах зникне остаточно? А що скажете ви — чи варто боротися, коли серце ще ниє від минулого? Чи є прощення, яке не ранить заново? І головне — чи знайду я в собі ту любов, що не згасне?
