Я стояла на порозі батьківської хати, тримаючи в руках пакет із гостинцями, які мама зібрала для мого брата Тараса. Він із сім’єю вже сідав у машину, коли мама раптом обійняла його міцно-міцно і поцілувала в чоло, наче він був маленьким хлопчиком. Мені стало тепло від цієї сцени, але водночас щось кольнуло в серці. Коли машина Тараса зникла за поворотом, я не втрималася і тихо запитала:
— Мамо, чому ви мене так ніколи не обіймаєте?
Вона зупинилася, повільно обернулася і подивилася на мене холодними очима.
— А навіщо, Олено? — її голос був різким, як ніж. — Ти що, заслужила?
Я відчула, як слова застрягли в горлі. Мовчки повернулася і пішла до кухні, намагаючись стримати сльози. Ця фраза, така коротка і холодна, зачепила мене глибше, ніж я могла уявити.
Мене звати Олена, і я завжди вважала, що сім’я — це місце, де тебе люблять без умов. Але моє життя навчило мене, що навіть найрідніші люди можуть бути далекими, якщо між вами не вистачає тепла і розуміння. Моя історія — про те, як я намагалася знайти спільну мову з мамою, як училася бути кращою мамою для своєї доньки і як шукала відповіді на запитання, чому любов іноді доводиться заслужити.
Мені було шість, коли я вперше зрозуміла, що мама не така, як інші. У дитинстві я часто бачила, як подруги обіймаються зі своїми мамами, як ті гладять їх по голові чи сміються разом. У нас усе було інакше. Мама, Світлана Іванівна, завжди була заклопотаною: вона працювала вчителькою у школі, а після роботи поспішала додому, щоб готувати їжу, прати чи вирішувати якісь побутові проблеми.
На мене з братом Тарасом часу в неї майже не залишалося. Нас виховувала бабуся Марія, добра і тепла людина, яка розповідала нам казки і вчила пекти пиріжки. Але навіть бабуся не могла заповнити ту порожнечу, яку я відчувала через мамину відстороненість.
Ті часи були важкими для всіх. 90-ті роки, дефіцит, купони замість грошей. Батьки працювали з ранку до ночі, щоб заробити хоча б 200 гривень на місяць, які тоді здавалися великими грошима.
Я пам’ятаю, як мама приходила додому втомлена, знервована, і єдине, що я чула від неї, — це вказівки: «Олено, прибери в кімнаті», «Не заважай, я зайнята». Я не пам’ятаю, щоб вона колись обійняла мене просто так чи запитала, як мій день. Мій тато, хоч і був добрим, але більше мовчав, і я ніколи не могла поговорити з ним про те, що мене хвилювало.
Коли я пішла до школи, моєю рятівницею стала класна керівничка, пані Наталя. Вона була для мене як друга мама. Саме вона пояснила мені, що таке «особливі дні» для дівчаток, і дала кілька порад, як із цим справлятися. Я ділилася з нею своїми першими симпатіями, розповідала про хлопчика з паралельного класу, який мені подобався. Пані Наталя завжди слухала уважно, усміхалася і казала:
— Оленко, ти розумна дівчинка. Просто будь собою, і все буде добре.
Одного разу я не втрималася і запитала:
— Пані Наталю, чому моя мама ніколи не говорить зі мною так, як ви? Я хочу, щоб вона мене обійняла чи спитала, як я.
Вона зітхнула і поклала руку мені на плече.
— Оленко, у кожного своя історія. Може, твоїй мамі зараз важко, але вона точно тебе любить. Просто не завжди вміє це показати.
Я кивнула, але в душі залишився сумнів. Чи дійсно мама мене любить? Чому я не відчуваю цього?
Коли мені виповнилося 15, я спробувала поговорити з мамою про свої почуття. Ми сиділи на кухні, вона чистила картоплю, а я ніяково почала:
— Мамо, можна поговорити?
Вона навіть не підняла очей.
— Що там у тебе? Швидко кажи, бо я зайнята.
— Я просто… хотіла б, щоб ми більше розмовляли. Про мене, про школу, про все…
Вона зітхнула і різко відклала ніж.
— Олено, в мене немає часу на балачки. У тебе все добре, ти вчишся, одягнена, нагодована. Що тобі ще треба?
Я відчула, як сльози підступають до очей, але не хотіла, щоб вона це помітила.
— Нічого, — тихо сказала я і пішла до своєї кімнати.
Ця розмова стала для мене уроком: мама не хоче чути про мої почуття. І я перестала намагатися.
Час минав, я закінчила школу, вступила до університету, вивчилася на економіста. Потім зустріла Миколу, свого майбутнього чоловіка. Він був добрим, розумним і завжди умів мене розсмішити. Ми одружилися, і через рік у нас народилася донька Ліза. Я пообіцяла собі, що буду для неї іншою мамою — такою, яка слухає, обіймає і підтримує. Але життя, як завжди, внесло свої корективи.
Одного дня до нас у гості приїхав Тарас із дружиною Оксаною і їхнім сином Максимом. Ми зібралися за великим столом, їли мамин борщ, згадували дитинство, сміялися. Мама була в доброму настрої, розповідала, як ми з Тарасом маленькими бігали до сусідів красти яблука. Я дивилася на неї і думала: чому вона така тепла з Тарасом, а зі мною — ні?
Коли Тарас із сім’єю збирався їхати, мама зібрала їм цілу сумку гостинців: домашні огірки, варення, пиріжки. А потім обійняла Тараса і поцілувала його в чоло. Я стояла поруч і відчувала, як у серці щось стискається. Чому вона ніколи не обіймає мене так? Чому я не заслужила цього?
Коли вони поїхали, я не втрималася і запитала:
— Мамо, чому ви мене так ніколи не обіймаєте?
Її відповідь — «А навіщо? Ти що, заслужила?» — врізалася в мою пам’ять назавжди. Я не знала, що сказати. Повернулася додому, і весь вечір думала: чому я маю заслужити любов рідної людини?
Микола помітив, що я засмучена, і запитав:
— Оленко, що сталося? Ти якась не своя.
Я розповіла йому про розмову з мамою. Він обійняв мене і сказав:
— Знаєш, можливо, твоя мама просто не вміє показувати любов. Але це не означає, що ти не варта її. Ти чудова мама для Лізи, і я бачу, як ти стараєшся.
Його слова мене заспокоїли, але не до кінця. Я розуміла, що ношу в собі цю рану з дитинства, і вона впливає на мене навіть зараз.
Коли Лізі виповнилося п’ять, я помітила, що іноді повторюю мамині помилки. Я була зайнята роботою, часто поспішала, і одного разу Ліза сказала:
— Мамо, чому ти ніколи не граєшся зі мною? Ти завжди зайнята.
Я відчула, як серце защеміло. Невже я стаю такою, як моя мама? Того ж вечора я сіла з Лізаю на підлогу, і ми разом будували замок із конструктора. Вона сміялася, а я думала: я не хочу, щоб моя донька відчувала себе так, як я колись.
Одного дня я вирішила поговорити з мамою. Я запросила її до нас на чай, і коли Ліза побігла гратися, я почала:
— Мамо, я хочу поговорити. Чому ти завжди була такою… відстороненою зі мною? Я ж твоя донька.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Олено, що ти вигадуєш? Я вас із Тарасом виростила, дала освіту. Хіба я погано вас виховувала?
— Не погано, — відповіла я. — Але мені бракувало твоєї уваги, твоїх обіймів. Я хотіла, щоб ти мене слухала.
Мама мовчала, а потім тихо сказала:
— Я не вміла інакше, Олено. Мене саму так виховували. Моя мама ніколи не обіймала мене, не хвалила. Я думала, що головне — дати вам усе необхідне: їжу, одяг, освіту.
Я відчула, як сльози підступають до очей.
— Але, мамо, мені потрібна була твоя любов. І Лізі вона потрібна. Я не хочу, щоб вона відчувала те саме, що я.
Вона опустила погляд.
— Я не знала, що тобі це так важливо. Мені… шкода.
Це була перша щира розмова між нами за багато років. Я не чекала, що вона одразу зміниться, але цей момент став початком чогось нового. Ми почали більше розмовляти, я розповідала їй про Лізу, про свою роботу, а вона ділилася спогадами про своє дитинство. Я дізналася, що її мама, моя бабуся, була суворою жінкою, яка рідко показувала почуття. І я зрозуміла, що мама просто не знала, як бути іншою.
Одного дня, коли я забирала Лізу з дитсадка, вона раптом сказала:
— Мамо, бачила, як бабуся мене обійняла? Вона сказала, що я її улюблена онучка!
Я усміхнулася. Мама почала змінюватися — не швидко, але помітно. Вона стала частіше обіймати Лізу, питати, як у неї справи. А одного разу, коли я прийшла до мами в гості, вона несподівано обійняла і мене.
— Олено, я горда, що ти така мама для Лізи, — сказала вона. — Ти краща за мене.
Я не знала, що відповісти. Просто обійняла її у відповідь і відчула, як щось у моєму серці нарешті загоїлося.
Тепер я стараюся проводити більше часу з Лізаю, слухати її, обіймати. Я розумію, що не можу змінити минуле, але можу зробити краще майбутнє для своєї доньки. І з мамою ми потроху вчимося бути ближчими. Це не завжди легко, але я вірю, що любов у сім’ї — це те, що варте всіх зусиль.
Я довго думала над тим, як дивно працює пам’ять. Одне мамине «Ти що, заслужила?» — і діра в мені ожила з новою силою. Але тепер, коли я бачу, як вона обіймає мою доньку, я починаю вірити: змінюватися можливо в будь-якому віці. І навіть якщо шлях до тепла й розуміння такий довгий, він усе одно вартий того, щоб по ньому йти.
Я часто питаю себе: може, любов батьків завжди залишається любов’ю, просто вона має різні обличчя? Одні показують її словами й обіймами, інші — банками з варенням чи зібраними пакунками гостинців. Але чи можна цим замінити просте «я тебе люблю»?
Коли я вкладаю Лізу спати, я завжди цілу її в щічку. Мені хочеться, щоб вона пам’ятала не тільки мої клопоти й вічні справи, а й відчуття, що її мама поруч, що вона завжди бажана й потрібна. Я роблю це не лише для неї, а й для себе — щоб розірвати коло холодності, яке тягнеться з покоління в покоління.
Але чи вистачить мені сил і терпіння не зірватися у вир буденності? Чи вдасться мені зберегти в собі цю обіцянку, коли життя знову стане важким?
Чи відчували ви колись, що вам бракує тепла від рідних? Чи вмієте ви самі говорити слова любові своїм дітям і батькам? Чи вважаєте, що любов треба заслужити, чи вона має бути безумовною? І, зрештою, чи можемо ми змінити власну історію, якщо почнемо інакше виховувати своїх дітей?
Можливо, відповідь на ці запитання — у кожному з нас.
