Я стояла посеред їхнього коридору з величезною клітчастою сумкою. Важка, як мішок картоплі, але ж я старалась для них! Огірочки, помідори, аджика – все власноруч закрите. Я ж знала, що молодим зараз нелегко, все таке дороге в магазинах. Хотіла допомогти.
– Ольго, я можу і так віддати вам цю консервацію. Але якщо маєте якусь лишню тисячу, то дайте, – тихо мовила я, наче виправдовуючись, хоч і не мала за що.
Невістка зиркнула на мене так, що я аж відчула, як всередині холоне.
– Та я і задурно того “добра” не хочу, Ганно Василівно. Не те, що за гроші! – відрубала вона, склавши руки.
Я аж оторопіла. Що значить – не хоче? Огірочки сама солила, помідори – соковиті, великі. І аджика! Микола мій царство йому небесне – обожнював.
– Та я ж улітку казала, що нам ніякі огірки, помідори і аджики не треба! – продовжила Ольга, не ховаючи роздратування.
Я прикусила язика. Стояла, чекала. Може, передумає? Може, таки грошей дасть? Я ж не собі прошу. Я для доньки, для Люби. Вона ж у мене сама з трьома дітьми, а зять – ну так собі… лежень. І квартирки своєї в них нема, орендують. Я ж як мати, допомагаю.
Але Ольга мовчала. І я мовчала. Та довго так тривати не могло.
– Ну, може, дітям вашим їстиметься? Чи батькам відвезете? – обережно запропонувала я.
– Ганно Василівно, Сергій ту вашу аджику минулого року ледь не вилив у раковину, пам’ятаєте? А огірки… вони ж переквасилися.
Відчула, як у скронях застукало. Переквасилися? Та як вона може таке казати? Я ж перевіряла!
– Та які переквасилися? – перепитала я з викликом.
– Ну, ті, що ви минулого разу привозили. Мені довелося їх викинути. Вибачте, але їсти це було неможливо.
Неможливо! То я ціле літо на городі, а вона… Я глянула на неї, зітхнула. Не хоче, то не хоче. Але ж як можна так? Хіба я дарма старалася?
– То я ж вам не ті дала! Це старі були. Оці – свіжі. Люба вчора баночку відкривала, їла – аж за вухами лящало!
– То, може, й Любі відвезете? – випалила невістка. – Все одно ж ви їй пенсію віддаєте.
Я відчула, як щось стислося в середині мене. Як вона могла таке сказати?
– Ой, почалося! Що ви причепилися до Люби? У неї троє дітей! Вона сама з усім не справляється.
– А в мене двоє, і мені ніхто нічого не носить, – Ольга знизала плечима.
– Ну, так ви працюєте. І Сергій працює! І квартира у вас своя. І взагалі! – голос мій затремтів.
Вона дивилася на мене так, наче я прийшла до неї жебракувати. Ну як вона не розуміє? Люба ж зовсім у іншій ситуації! Вона ж слабша…
– Це що, ви натякаєте, що я погана мати? Що я Сергія люблю менше? – спитала, зусиллям ковтаючи образу.
Ольга мовчала. І це було гірше за будь-які слова.
– Ну й добре. Викидайте, якщо воно вам так заважає. Але ж я від душі! Хотіла, щоб у вас було все домашнє, натуральне. А ви…
– Ганно Василівно, я не проти домашнього. Але не такого! Я вам чесно кажу: ці банки треба було давно викинути.
Я схопила одну банку з сумки. Здається, помідори. Відкрутила – ну так, може, трохи оцту багато, але ж це нормально?
– Ось, бачите? Огірочки, як слід! – простягнула їй банку.
– Понюхайте, – невістка різко відкрутила кришку.
Запах… ну, справді, трохи різкуватий. Але ж це на любителя!
– Може, трішки… перебродили… – пробурмотіла я.
Ганно Василівно, давайте чесно: це вже несвіже.
У мене всередині все обірвалося. Що ж це таке? Я ж тільки добра хотіла! І Любі допомогти, і їм… І що я отримую?
– А ти все одно мене недолюблюєш! – вирвалося в мене. – Я для вас стараюся, а ти тільки дорікаєш!
– Я не дорікаю, просто…
– Та годі вже! Як не треба – то й не треба! Самі їжте свої магазинні продукти!
Схопила пальто, грюкнула дверима. Серце калатало так, ніби я пробігла кілька кілометрів. Дійшла додому, сіла на стілець. І так важко стало.
Я ж тільки хотіла допомогти. Хіба я погана мати, якщо дбаю про Любу? Вона ж мені ближча. Ну як це пояснити? Люба – слабша, вона потребує більше. Сергій – він же самостійний, у нього все є. А Люба…
А ви як думаєте? Чи повинні батьки допомагати більше тому, хто потребує? Чи має допомога бути рівною, навіть якщо діти в різних життєвих ситуаціях? Чи справді я погана мати?