Я стояла посеред їхнього коридору з величезною клітчастою сумкою. Важка, як мішок картоплі, але ж я старалась для них! Огірочки, помідори, аджика – все власноруч закрите. Я ж знала, що молодим зараз нелегко, все таке дороге в магазинах. Хотіла допомогти. – Ольго, я можу і так віддати вам цю консервацію. Але якщо маєте якусь лишню тисячу, то дайте, – тихо мовила я, наче виправдовуючись, хоч і не мала за що

Я стояла посеред їхнього коридору з величезною клітчастою сумкою. Важка, як мішок картоплі, але ж я старалась для них! Огірочки, помідори, аджика – все власноруч закрите. Я ж знала, що молодим зараз нелегко, все таке дороге в магазинах. Хотіла допомогти.

– Ольго, я можу і так віддати вам цю консервацію. Але якщо маєте якусь лишню тисячу, то дайте, – тихо мовила я, наче виправдовуючись, хоч і не мала за що.

Невістка зиркнула на мене так, що я аж відчула, як всередині холоне.

– Та я і задурно того “добра” не хочу, Ганно Василівно. Не те, що за гроші! – відрубала вона, склавши руки.

Я аж оторопіла. Що значить – не хоче? Огірочки сама солила, помідори – соковиті, великі. І аджика! Микола мій царство йому небесне – обожнював.

– Та я ж улітку казала, що нам ніякі огірки, помідори і аджики не треба! – продовжила Ольга, не ховаючи роздратування.

Я прикусила язика. Стояла, чекала. Може, передумає? Може, таки грошей дасть? Я ж не собі прошу. Я для доньки, для Люби. Вона ж у мене сама з трьома дітьми, а зять – ну так собі… лежень. І квартирки своєї в них нема, орендують. Я ж як мати, допомагаю.

Але Ольга мовчала. І я мовчала. Та довго так тривати не могло.

– Ну, може, дітям вашим їстиметься? Чи батькам відвезете? – обережно запропонувала я.

– Ганно Василівно, Сергій ту вашу аджику минулого року ледь не вилив у раковину, пам’ятаєте? А огірки… вони ж переквасилися.

Відчула, як у скронях застукало. Переквасилися? Та як вона може таке казати? Я ж перевіряла!

– Та які переквасилися? – перепитала я з викликом.

– Ну, ті, що ви минулого разу привозили. Мені довелося їх викинути. Вибачте, але їсти це було неможливо.

Неможливо! То я ціле літо на городі, а вона… Я глянула на неї, зітхнула. Не хоче, то не хоче. Але ж як можна так? Хіба я дарма старалася?

– То я ж вам не ті дала! Це старі були. Оці – свіжі. Люба вчора баночку відкривала, їла – аж за вухами лящало!

– То, може, й Любі відвезете? – випалила невістка. – Все одно ж ви їй пенсію віддаєте.

Я відчула, як щось стислося в середині мене. Як вона могла таке сказати?

– Ой, почалося! Що ви причепилися до Люби? У неї троє дітей! Вона сама з усім не справляється.

– А в мене двоє, і мені ніхто нічого не носить, – Ольга знизала плечима.

– Ну, так ви працюєте. І Сергій працює! І квартира у вас своя. І взагалі! – голос мій затремтів.

Вона дивилася на мене так, наче я прийшла до неї жебракувати. Ну як вона не розуміє? Люба ж зовсім у іншій ситуації! Вона ж слабша…

– Це що, ви натякаєте, що я погана мати? Що я Сергія люблю менше? – спитала, зусиллям ковтаючи образу.

Ольга мовчала. І це було гірше за будь-які слова.

– Ну й добре. Викидайте, якщо воно вам так заважає. Але ж я від душі! Хотіла, щоб у вас було все домашнє, натуральне. А ви…

– Ганно Василівно, я не проти домашнього. Але не такого! Я вам чесно кажу: ці банки треба було давно викинути.

Я схопила одну банку з сумки. Здається, помідори. Відкрутила – ну так, може, трохи оцту багато, але ж це нормально?

– Ось, бачите? Огірочки, як слід! – простягнула їй банку.

– Понюхайте, – невістка різко відкрутила кришку.

Запах… ну, справді, трохи різкуватий. Але ж це на любителя!

– Може, трішки… перебродили… – пробурмотіла я.

Ганно Василівно, давайте чесно: це вже несвіже.

У мене всередині все обірвалося. Що ж це таке? Я ж тільки добра хотіла! І Любі допомогти, і їм… І що я отримую?

– А ти все одно мене недолюблюєш! – вирвалося в мене. – Я для вас стараюся, а ти тільки дорікаєш!

– Я не дорікаю, просто…

– Та годі вже! Як не треба – то й не треба! Самі їжте свої магазинні продукти!

Схопила пальто, грюкнула дверима. Серце калатало так, ніби я пробігла кілька кілометрів. Дійшла додому, сіла на стілець. І так важко стало.

Я ж тільки хотіла допомогти. Хіба я погана мати, якщо дбаю про Любу? Вона ж мені ближча. Ну як це пояснити? Люба – слабша, вона потребує більше. Сергій – він же самостійний, у нього все є. А Люба…

А ви як думаєте? Чи повинні батьки допомагати більше тому, хто потребує? Чи має допомога бути рівною, навіть якщо діти в різних життєвих ситуаціях? Чи справді я погана мати?

You cannot copy content of this page