Я свасі по телефону згадала все. І як вони і копійки на забаву після розписки мені не дали, і що на хрестини до онука з образком, що в церкві безкоштовно роздавали, прийшли, і що коли її дочці потрібні були гроші на лікування, вони лиш сказали: нічим помогти не можемо, лишень молитвою. Я ж одна живу, бо чоловік пішов до іншої, коли Сергійку було 10 років, і ніколи yе жалілася, працювала на двох роботах, а після і на городі капарила, щоб сина прокормити.
Сергійко мій хороший, але на таку дружину не заслуговує. Ось тому я й вирішила, що після такої “гучної” сварки вони розбіжаться. Так і було, невістка забрала сина і пішла на тиждень жити до куми. Ось я зі злості і вилила душу свасі, яка мені ніколи не подобалась. Я ж не знала, що діти вирішать помиритися. Вони ж в моїй хаті живуть. Але як тепер в очі свасі дивитися, я не знаю.
Я ще довго після тої розмови з нею сиділа на кухні. Чай остиг, світло вмикати не хотілося, тільки крапала вода з крана, мов відлік. І хоч я тоді думала, що зробила правильно – що кажу правду, що виговорюю за роки мовчання – щось у мені свербіло. Щось гризло, мов мишка в коморі.
– Мам, – сказав Сергій того вечора, коли зібрався з духом вернутись додому. – Ми поговорили. Іра повертається. Ми помирились.
Я не знала, куди очі подіти. Тільки кивнула, наче з цим погоджуюсь. А всередині все пішло обертом. Бо з однієї сторони – мій син, моє дитя, моє серце, яке я все життя тягнула сама, і мені завжди здавалось, що я знаю, як йому краще. А з іншої – я сама наробила біди, бо виговорилась не тому, кому треба, і не в той момент.
Через два дні Іра з’явилась у хаті. Тихо, без слів, із сином. Мала вигляд не як переможниця, а як та, що повернулась у чужу хату, де її не чекають.
– Доброго дня, – сказала.
– Доброго, – кинула я через плече, прибираючи на кухні, бо краще вже посуд лускати, ніж дивитись їй в очі.
Але ж вона розумна. Через годину принесла мені чай і печиво.
– Я знаю, що вам не подобаюся. Але я все одно не хочу, щоб Сергій був без матері свого сина. Я його люблю.
Сиділа я тоді з тим печивом, як із каменем у горлі. Не їлося. І не вибачалось.
А вже через кілька днів подзвонила сваха.
– Ганно, – почала вона, тоном, ніби ми щойно з храму вийшли. – Ти тоді мені сказала багато. І я не тримаю зла. Але й не забуду.
– Та я в злості, – тільки й змогла видушити. – Мені болить за сина.
– А мені не боліло, коли я дивилась, як моя дочка з валізою і дитиною йде до чужих людей? – обірвала. – Ми всі хочемо добра своїм дітям, тільки от по-різному. Ти думаєш, що твоя правда важливіша. А я – що треба мовчки підставляти плече.
Я більше нічого не сказала. Вперше, напевно, за стільки років. Бо вперше мені не було що відповісти.
– Ми, може, й не були ідеальними родичами, – додала вона. – Але вчились терпіти, як могли. А ти говориш, що на хрестини ми з образком прийшли. То й добре, що хоч з ним, а не з порожніми руками.
Поклала слухавку – і як отямилась. Не тому, що було боляче. А тому, що було соромно.
Бо я, Ганна Петрівна, все життя пробивала лобом бетон, щоб мати право на правду. А може, іноді треба було не казати, а слухати? І не сварку плекати, а довіру?
Сергій із Ірою живуть у моїй хаті. Тепер удома знову чути дитячий сміх. Я стараюсь не втручатись. Навіть коли бачу, як Іра замість борщу піцу замовляє. Ну і хай, може, так їм смачніше.
Але ось що мене не відпускає, ночами крутить – а чи зможу я тепер тій своїй свасі в очі глянути? І чи зможу Ірі колись сказати: вибач. Не за сина – бо він мій, а за те, що я забула, що її син теж мій онук. І вона теж – мати.
Бо я так хотіла, щоб син мав найкраще, що зробила з його життя бойовище.
А може, це старість уже говорить? Та, що стискає серце, коли в хаті тихо, а чай знову вистигає.
А ви як гадаєте – чи варто вибачатись, коли вже пізно? Чи іноді краще просто мовчки зварити борщу й поставити три тарілки на стіл, наче нічого не було?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
