Я свого часу поцупила Олега від його колишньої сім’ї — отакий він був чарівний, з ним усе здавалося легким і приємним! А згодом з’ясувалося, що Олег зовсім не вміє тримати стабільний заробіток, і мені довелося пакувати валізи на роботу до Іспанії. Я розраховувала протриматися там три-чотири роки, але після останнього дзвінка від спільної знайомої я кинула все й рвонула назад, не озираючись!
Я стою в дверях кухні, ключі ще в руці, а там — вона. Молода, в моїй короткій нічній сорочці, яка їй замала, сидить за столом із горнятком кави — мого, з того набору, що я привезла з поїздки. Очі в неї круглі, як у лані на шосе, намагається всміхнутися, але виходить криво.
— Ти хто? — питаю я, не рухаючись з місця.
Вона ковтає, ставить горня, встає повільно.
— Я… е-е… просто подруга Олега. Він сказав, що ти надовго поїхала, і… ну, холодно на вулиці, дозволив заночувати.
З кімнати чую шарудіння — Олег вилазить з-під ковдри, в самих боксерах, волосся скуйовджене, очі примружені. Бачить мене, завмирає на мить, потім поспішає до кухні, хапає халат з вішалки.
— Світлано! Ти ж казала, що ще тиждень! Як ти… я не чекав…
— Не чекав? — перебиваю я, дивлячись на нього холодно. — А це що за цирк? “Подруга”, яка п’є мою каву в моїй сорочці? Скільки днів ви тут гуляєте, поки я там посуду мию за копійки?
Вона — здається, її звати Настя, хоч і не питала — хапає свою сумку з дивана, натягує светр.
— Вибач, я не знала… Олег, я піду, так? Не дзвони, гаразд?
Він киває їй, бурмоче:
— Так, так, Настю, йди. Я сам розберуся.
Двері клацають за нею, і ми лишаємося вдвох. Олег повертається до мене, руки простягає, ніби ми в кіно.
— Слухай, це не те, що ти думаєш. Вона просто… ну, ми познайомилися на прогулянці з собакою, поговорили. Я самотній сидів, ти ж знаєш, як мені без тебе важко. Не хотів нічого поганого, просто компанія…
— Компанія? А сорочка? А кава? І куди твої гроші поділися, Олег? Я ж залишила солідну суму на карті — на комуналку, на їжу. Ти що, все прогуляв з “компанією”?
Він чухає потилицю, відводить очі.
— Ну… трохи витратив. На продукти, на таксі для неї. Але ж не все! Там ще є…
Я дістаю телефон, відкриваю банківський додаток — баланс на нулі. Рівно тисяча гривень, яких вистачить на тиждень хліба.
— “Трохи”? Ти все спустив! На кого? На таких, як ця Настя? Скільки їх було, скажи правду!
Він сідає за стіл, ховає обличчя в долонях.
— Світлано, прости. Я не думав, що так вийде. Ти поїхала, я тут один, робота не йде, друзі кудись зникли. Почав з однієї — просто поговорити. Потім друга… Але я люблю тебе! Ти ж знаєш!
Я сміюся гірко, наливаю собі води з крана.
— Люблю? А де твоя любов була, коли я там у Мадриді горбатилася по 12 годин? Коли ти мав хоч раз подзвонити й сказати: “Світлано, давай я пошукаю роботу, не мучися одна”? Ні, ти тут бенкетуєш з дівками!
Він підводиться, хапає мене за плечі — м’яко, але наполегливо.
— Я шукав! Чесно! Але ніде не беруть, вік, досвід… Дай шанс, ми все виправимо. Я піду завтра на співбесіду, обіцяю!
Я струшую його руки, йду до ванної, включаю холодну воду — для нього.
— Іди під душ, Олег. Отямься спочатку. А потім пакуй речі. Тобі тут не місце.
Він стоїть, дивиться на мене, ніби чекає, що я передумаю. Але я зачиняю двері спальні, лягаю на ліжко — наше, яке тепер пахне чужим парфумом. І думаю: як я до такого докотилася?
Мені двадцять дев’ять. Олег — тридцять чотири. Ми разом чотири роки, одружилися два назад. Зустрілися на роботі — я в той час у маленькій клініці медсестрою працювала, він — ветеринаром у сусідній ветаптеці. Він одружений був, з дитиною маленькою, дружина — красуня, модельна зовнішність, струнка, з довгим волоссям. Я не така — середня, з формами, але з характером. І коли він почав фліртувати, я не відступила. Розуміла: якщо хочу — візьму.
Ми крутили роман шість місяців. Я не тиснула, але й не ховалася. Знала від його колег про проблеми вдома — дружина втомилася від його “неперспективності”, як вона казала. Олег заробляв небагато, любив рибалити з друзями, а не просуватися по кар’єрі. Я ж амбітна: мріяла про свій бізнес, про будинок за містом, про стабільність. Тож коли він нарешті розійшовся з тією — розлучення було швидким, без скандалів, — ми одразу зіграли скромне весілля. Тільки родичі, торт домашній, обручки прості.
Старші тітки радили: не поспішай, після шлюбу вони міняються, стають ледачими. Я взяла це на замітку. З першого дня я не дозволила йому розслабитися. Не мила за ним тарілки, не прибирала його светри з підлоги. Казала прямо:
— Олеже, ми команда. Ти робиш каву — я готую вечерю. Ти миєш підлогу — я глажу твою сорочку. Інакше ніяк.
Він сміявся спочатку, але звик. Навіть радий був — казав, з нею удома порядок, як у готелі. А я тим часом думала про гроші. Моя зарплата медсестри — 15 тисяч на місяць, його як ветеринара — 18. Разом вистачало на оренду двушки в центрі, але на мрії — ні. Хотілося відкрити маленьку кав’ярню чи онлайн-магазин косметики. Олег не горів ідеями: “Я ж для тварин вчився, а не для бізнесу”.
Атмосфера в хаті почала псуватися. Я дратувалася від його “давай завтра”, він — від моїх “чому не спробуєш?”. Кілька разів лаялися по дрібницях: то він забув купити продукти, то я запізнилася з роботи. Зрозуміла: треба діяти. Банки кредит не давали — сума велика, відсотки космічні. От і вирішила: поїду на заробітки. Іспанія кликала — там попит на доглядальниць для літніх людей, платять нормально, віза робоча.
Олег спочатку бурчав:
— Світлано, а як же ми? Ти одна там, я тут… Краще я поїду.
— Ти? — здивувалася я. — Ти ж іспанської не знаєш, чоловікам там роботи менше. Ні, я впораюся. Працюватиму два роки, накопичимо на старт, і назад. Разом відкриємо щось.
Він погодився, хоч і зітхав. Я поїхала влітку, влаштувалася в Мадриді до родини з двома бабусями — прибирання, покупки, годування. Робота важка, але чесна: 1500 євро на місяць чистими. Перші місяці дзвонили щодня, він розповідав про роботу, я — про іспанські ринки. Навіть планували: “Повернешся — купимо машину”.
За рік я відклала 20 тисяч євро — не витрачала на дрібниці, жила скромно, купувала тільки їжу й одяг робочий. Завела контакти: одна іспанка, Марія, мала магазин органічної косметики, інший — чоловік з ферми, експортував оливкову олію. Розповідала їм про плани — вони радили, обіцяли зв’язки на батьківщині. “Ти розумна, Світлано, — казала Марія. — Не як наші молоді, що тільки селфі постять”.
Коли я приїхала на відпустку — на два тижні, — Олег зустрів на вокзалі з букетом троянд. Виглядав щасливим, обіймав міцно.
— Як я скучив! Розкажи все, що там нове.
Ми вечеряли вдома — він приготував мій улюблений салат з креветками, ми розмовляли до ночі. Ходили в кіно, в парк, навіть у ресторанчик — все за його рахунок, хоч я знала, що він економив. Він прибирав, гладив, масаж робив. Я відпочивала, набиралася сил. Не купила подарунків родичам — тільки дрібнички для себе, як сережки прості. Гроші берегла.
— Ти молодець, що тримаєшся, — казав він. — Я тут теж стараюся. Змінив графік, беру більше змін.
Я вірила. Через півроку після від’їзду все йшло гладко: дзвінки теплі, фото надсилав — з роботи, з прогулянок. Планувала повернутися назавжди через рік, з грошима на бізнес.
Але ось дзвінок від подруги Лариси. Ми з нею з клініки, тепер вона в аптеці працює.
— Світлано, ти не образишся, якщо скажу? Бачила Олега вчора в центрі. З дівчиною — молодою, брюнеткою. Обіймалися, сміялися, ніби на побаченні. В кафе сиділи, кави пили. Я не хотіла лізти, але… тобі ж розкажу, ти ж сестра.
Я сиділа на роботі, після чергової зміни, ноги гули. Серце закалатало, але стрималася.
— Дякую, Ларо. Подивлюся, що до чого.
Не сказала Олегу — не хотіла по телефону. Порадилася з роботодавцем, сеньйорою Еленою — вона стала як тітка, мудра жінка.
— Якщо сумніваєшся, їдь, — сказала вона. — Життя коротке, не мучся здогадками. Робота почекає, люди — ні.
Взяла квиток на потяг до кордону, потім автобус. У дорозі відключила телефон — не хотіла, щоб сигнал видав. Приїхала вночі, ключі тремтіли в замку. І ось — ця сцена на кухні.
Після того, як Олег вийшов з душу — мокрий, з рушником на стегнах, — ми сіли за стіл. Я налила чаю, він — кави. Розмова була довга.
— Скільки їх було? — питаю спокійно.
Він дивиться в чашку.
— Дві-три. Почалося з чату — нудно було, ти далеко. Одна — з роботи, ветаптека нова. Каже: “Давай погуляємо”. Я подумав: невинно. Потім Настя — з фітнесу, познайомилися в залі. Гуляли, вечеряли… Гроші? Так, витратив. Ти ж залишила PIN від карти, я думав: на всяк випадок. Купував квіти, ресторани — щоб не сумно було.
— А мої гроші? 20 тисяч євро! На нашу мрію!
Він червоніє.
— Не все. Близько 15 витратив. На них, на дрібниці. Решту… ну, на комуналку, на машину полагодив. Прости, Світлано. Я не мудрий.
Я встала, пішла до шафи — його речі акуратно склала в сумку. Старі джинси, светри, інструменти ветеринарні.
— Іди до мами, на тиждень. Подумай. А я… я не знаю.
Він плакав — тихо, як дитина. Обіймав коліна.
— Не кидай мене. Ми ж планували. Я змінюся, шукатиму роботу кращу, може, в село поїду, тварини лікувати.
Я похитала головою.
— Змінишся? Ти ж обіцяв тримати будинок у чистоті — і що? Обіцяв не витрачати — і ось. Іди, Олеже. Нам обом час.
Він пішов о п’ятій ранку — сумка в руках, ключі залишив на столі. Я не спала, сиділа на балконі. Подзвонила Ларисі:
— Дякую, що сказала. Застала на гарячому.
Вона зітхнула.
— Бідолашна. А що тепер?
— Розлучення, мабуть. І бізнес сама.
Тепер я вдома, тиждень минув. Квартира прибрана, але порожня — його запах ще чути в подушках. Гроші, що лишилося — п’ять тисяч євро, — перевела на свій рахунок. Зателефонувала Марії: “Повертаюся за місяць, давай зв’язки налагодимо”. Вона рада: “Чекаю, дівчино. Ти сильна”.
Елена пише: “Не поспішай назад, відпочинь. Але двері відчинені”. Олег дзвонить щодня — то вибачається, то обіцяє до терапевта сходити, то роботу знайшов у селі. Я не беру трубку. Юрист каже: розлучення швидке, майна мало, спірне тільки те, що на двох. Морально… важко. Ночі довгі, думаю: чи не моя вина? Може, більше уваги приділяти треба було, замість планів великих.
Але шлюб… він мене зламав. Думала, любов — це все перемагати, а виявляється, це ще й гроші, довіра, відповідальність. Дівчата, а ви б пробачили? Чи кинули б усе й почали спочатку, як я? Як думаєте, чи варто давати другий шанс, коли гроші з’їдені, а довіра вщент? Поділіться, бо я досі в розгубленості.
