Мені 59, виростила дочку і сина – у них вже свої сім’ї і діти. З чоловіком ми розлучилися десять років тому, але я зовсім не відчуваю себе самотньою. Є улюблена робота, на дозвіллі вишиваю, живу з найкращою подругою.
Два роки тому у моєї подруги дитинства пішов з життя чоловік, і вона залишилася одна в двокімнатній квартирі. Спочатку я приїжджала до неї з ночівлею, щоб допомогти перенести втрату, а потім Неля запропонувала мені до неї переїхати.
Дочку і онуків я дуже люблю, але жити так один у одного на головах просто нестерпно. Переїхавши до Нелі я як в рай потрапила – тиша, порядок, вечірні посиденьки на кухні, розмови по душам. На вихідних беремо напрокат велосипеди і катаємося по лісопарку, ходимо в театри, кіно, на виставки. Я на пенсії, але ще працюю – у мене свій невеликий відділ в магазині з товарами для рукоділля.
Неля теж працює, тому ми по черзі наводимо порядок в квартирі, ходимо за покупками і готуємо їжу. За два роки у нас не виникло жодного конфлікту, навіть найменшої сварки. Проводжу більшу частину часу з подругою, а не з онуками. А ось в “минулому” житті під одним дахом з дочкою ми тільки те й робили, що лаялися і найчастіше через те, що я відмовлялася сидіти з онуками.
Я тоді зайняла принципову позицію – я своїх дітей сама з чоловіком виростила, без допомоги бабусь, і няньчитися з онуками не збираюся. Так, я їм купую речі, подарунки, ласощі, вожу гуляти в парк на атракціони, але щоб постійно бути до них прив’язаною – вибачайте. Я просто хочу пожити для себе і в своє задоволення – я що, цього не заслужила?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
