Я сиділа на кухні в квартирі мого сина Олексія, коли почула, як відчиняються двері. Це повернулася Вероніка, його дружина. Я сподівалася поговорити з Олексієм наодинці, але вона увійшла, тримаючи в руках пакети з продуктами, і одразу почала роздавати вказівки.
— Льошо, ти що, знову пельмені ліпити зібрався? — її голос був різким, але з ноткою зверхності. — Я ж казала, краще просто картоплю посмаж. З цибулею і грибами. Мені сьогодні такого хочеться.
Олексій, який стояв біля плити, лише кивнув, не піднімаючи очей.
— Вероніко, — я набралася сміливості, відчуваючи, як серце калатає, — а чому б Олексію не вирішити самому, що готувати? Він же чоловік, має право обирати.
Вона зупинилася, поставила пакети на стіл і подивилася на мене з легкою посмішкою, яка більше скидалася на гримасу.
— Олено Петрівно, ви ж знаєте, як у нас усе влаштовано. Я краще знаю, що нам підійде. А Льоші, — вона кинула погляд на нього, — подобається, коли я беру все в свої руки. Правда ж, Льошо?
Олексій пробурмотів щось нерозбірливе, не відриваючись від чищення картоплі. Я відчула, як усередині все стискається від безсилля. Як можна так керувати людиною? Але я не знала, що сказати, щоб не погіршити ситуацію.
Мене звати Олена Петрівна, мені 58 років, і я мати двох дітей — сина Олексія та доньки Марії. Моя донька вдало вийшла заміж, переїхала до Швеції з чоловіком і тепер живе там щасливо, виховуючи двох дітей. А от із сином усе складніше. Олексій, якому вже 32, одружився з Веронікою, і я досі не можу зрозуміти, як він потрапив під її вплив. Ця історія про те, як я намагалася врятувати свого сина від того, щоб він остаточно втратив себе, і як я досі шукаю відповідь, що мені робити.
Олексію було 29, коли він познайомився з Веронікою. Їй тоді було 36, і вона мала за плечима три шлюби. Вона не приховувала цього, навпаки — розповідала про свої минулі стосунки так, наче це якісь трофеї. Я пам’ятаю, як Олексій прийшов до мене і з блиском в очах розповідав про неї: яка вона розумна, успішна, як усе в неї під контролем.
— Мам, вона працює в міській адміністрації, уявляєш? Усі її поважають, вона з усіма може домовитися, — казав він, наче це було найважливіше в житті.
— А тобі це що, так важливо? — обережно запитала я. — Ти ж сам усе вмієш, Льошо. І працювати, і вирішувати проблеми.
Він лише посміхнувся і сказав:
— Мам, ти не розумієш. З нею я відчуваю себе спокійніше. Вона знає, як краще.
Я тоді не надала цьому значення. Думала, закоханість. Але коли вони одружилися, і Олексій переїхав до її квартири, я почала помічати, як він змінюється. Мій син, який раніше міг полагодити кран, домовитися про ремонт машини чи організувати сімейний відпочинок, став якимось… несамостійним. Наче тінь Вероніки.
Вероніка заробляла 45 000 гривень на місяць, працюючи в міській адміністрації. Вона мала зв’язки, вплив, і, здається, усі двері для неї були відчинені. Олексій же працював електриком за графіком два через два, заробляючи близько 12 000 гривень. Різниця в доходах була очевидною, але я не думала, що це стане проблемою. Та Вероніка взяла під контроль усе: від сімейного бюджету до того, що Олексій готує на вечерю.
Одного разу я прийшла до них у гості, коли Вероніки не було вдома. Олексій стояв на кухні, готуючи обід. Я сіла за стіл і запитала:
— Льош, що ти там готуєш?
— Та пельмені хочу зліпити, — відповів він, усміхаючись. — Давно не робив, скучив за домашніми.
Я зраділа, бо це був мій старий Олексій — той, який любив готувати, жартувати, бути собою. Але не минуло й години, як подзвонила Вероніка.
— Льош, що там у нас на вечерю? — її голос через гучномовець звучав упевнено. — Пельмені? Ні, давай краще картоплю з грибами. Пельмені в морозилку поклади, потім з’їмо.
Олексій лише кивнув і почав чистити картоплю. Я не витримала:
— Льошо, а чому ти не скажеш, що хочеш пельмені? Це ж твоя вечеря теж.
Він знизав плечима:
— Та яка різниця, мам? Їй хочеться картоплі, то хай буде картопля. Я не проти.
Але я бачила, що він проти. У його очах не було того вогника, який я пам’ятала. Він просто підкорявся.
Вероніка не лише вирішувала, що готувати. Вона контролювала всі гроші. Олексій отримував від неї кишенькові, а за все інше платила вона. Я якось побачила, як вони сиділи в кафе, і Вероніка дістала картку, щоб розрахуватися. Олексій лише ніяково посміхався, тримаючи її сумку. Мені стало так прикро за нього. Мій син, який колись сам усе вирішував, тепер виглядав як її помічник.
— Льошо, — якось запитала я, коли ми були вдвох, — тобі подобається, що вона за все платить?
Він задумався, а потім відповів:
— Ну, мам, у неї зарплата більша. І вона краще знає, як розпоряджатися грошима. Мені так простіше.
— Але ти ж чоловік, — обережно сказала я. — Хіба тобі не хочеться самому вирішувати?
Він лише махнув рукою:
— Та все нормально, мам. Не переживай.
Але я переживала. І не лише через гроші чи їжу. Вероніка якось сказала Олексію, що не хоче дітей. Мені це було важко прийняти. Я мріяла про онуків, а Олексій, здається, просто погодився з її рішенням. Я намагалася поговорити з ним про це:
— Льош, а ти сам як? Хочеш дітей?
Він відвів погляд і тихо сказав:
— Ну, Вероніка каже, що це складно. І вона не може мати дітей. То я… ну, прийняв це.
— А твої бажання? — наполягала я.
Він лише знизав плечима. Мені хотілося кричати: “Де мій син? Де той Олексій, який мав власну думку?”
Я не раз думала поговорити з Веронікою. Може, сказати їй, що вона занадто тисне на Олексія? Але щоразу, коли я бачила її, слова застрягали в горлі. Вона була такою впевненою, такою сильною, що я відчувала себе маленькою перед нею. Одного разу я таки набралася сміливості. Це було після того випадку на кухні, коли вона знову вказала Олексію, що готувати.
— Вероніко, — почала я, коли ми залишилися на кухні вдвох, — я розумію, що ти багато працюєш і заробляєш. Але Льоші, мабуть, хочеться самому щось вирішувати. Ну, хоча б що готувати на вечерю.
Вона подивилася на мене з легкою посмішкою:
— Олено Петрівно, ви ж знаєте, як у нас усе влаштовано. Льоша любить, коли я беру відповідальність. Він сам так сказав. А щодо вечері — я просто знаю, що краще для нас обох.
— Але він же чоловік, — спробувала я ще раз. — Йому треба відчувати себе потрібним.
— Він і так потрібний, — відрізала вона. — Я ж не сама все роблю. Він мені допомагає.
Я не знала, що відповісти. Її слова звучали логічно, але я бачила, що Олексій нещасний. Або мені так лише здавалося?
Час минав, а ситуація не змінювалася. Я намагалася частіше бувати в Олексія, коли Вероніки не було вдома, щоб поговорити з ним по душах. Одного разу я застала його за прибиранням. Він мив підлогу, а на столі лежали списки покупок, які, я впевнена, склала Вероніка.
— Льошо, — сказала я, сідаючи на диван, — ти щасливий із нею?
Він зупинився, тримаючи швабру, і довго мовчав. Потім сказав:
— Мам, вона хороша. Просто… у неї свій характер. Але мені з нею зручно.
— Зручно? — перепитала я. — А як же твої мрії? Ти ж колись хотів відкрити свою маленьку майстерню, ремонтувати техніку. А тепер що?
Він зітхнув:
— Мам, це все не так просто. Вероніка каже, що це ризиковано. Краще працювати стабільно.
Я не знала, як до нього достукатися. Мій син, який колись був таким впевненим, тепер повторював слова своєї дружини, наче вони були його власними.
Одного вечора я запросила їх до себе на вечерю. Хотіла створити теплу атмосферу, щоб, можливо, поговорити про все спокійно. Я приготувала улюблені Олексієві голубці, які він любив із дитинства. Вероніка прийшла з роботи трохи втомлена, але, як завжди, впевнена в собі.
— Олено Петрівно, дякую за вечерю, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Але ми з Льошею завтра їдемо на вихідні за місто, тож я б хотіла, щоб він сьогодні раніше ліг спати. Правда, Льош?
Олексій кивнув, хоча я бачила, що він із задоволенням їсть голубці і, здається, не поспішав нікуди йти.
— Вероніко, — сказала я, намагаючись звучати дружелюбно, — а чому б вам не залишитися довше? Поговорили б, посиділи. Льоша так любить ці голубці.
Вона посміхнулася, але її очі були холодними:
— Ми цінуємо вашу гостинність, але в нас плани. Льошо, доїдай, поїхали.
Олексій слухняно встав, подякував мені за вечерю і пішов за Веронікою. Я залишилася сидіти за столом, дивлячись на недоїдені голубці. Мені хотілося плакати, але я стрималася. Я не могла зрозуміти, як мій син став таким залежним від неї.
Минуло ще кілька місяців, і я вирішила, що так більше не може тривати. Я хотіла поговорити з Олексієм серйозно, без Вероніки. Одного дня, коли він був удома сам, я прийшла до нього і сказала прямо:
— Льошо, я бачу, що ти нещасний. Ти можеш сказати мені правду? Тобі подобається таке життя?
Він довго мовчав, а потім тихо сказав:
— Мам, я не знаю. Іноді мені здається, що я просто пливу за течією. Але Вероніка… вона сильна. Вона знає, що робить. А я… я не хочу її підводити.
— А себе ти не підводиш? — запитала я.
Він не відповів. Я бачила, що він розгублений, але не знає, як вийти з цієї ситуації. Я запропонувала:
— Може, тобі варто пожити окремо якийсь час? Подумати, чого ти сам хочеш?
Він похитав головою:
— Вона не зрозуміє. І я не знаю, чи зможу без неї.
Ця розмова залишила в мені відчуття безнадії. Я не знала, як допомогти синові, не зіпсувавши його стосунки з Веронікою. Але я не могла просто дивитися, як він втрачає себе.
Тепер я часто думаю: що я можу зробити? Поговорити з Веронікою напряму, але так, щоб не нашкодити Олексію? Чи, може, спробувати ще раз достукатися до нього? Або дати йому час самому розібратися? Я мрію, щоб мій син знову став тим Олексієм, якого я виховала — самостійним, упевненим, із власними мріями. Але як цього досягти?
А що б ви зробили на моєму місці? Я щиро хочу почути ваші поради, бо сама вже не знаю, як діяти.
