Я сиділа на лавочці, і спостерігала за трирічним сином Іванком, як до мене підійшла дівчинка років восьми. – А як вашого хлопчика звуть? – Іванко, – гордо відповіла я. Та Насті (так звали дівчинку), не сильно син і був потрібний. – А можна на твоєму самокаті покататися? – звернулась вона до Івана. Я бачила, що син неохоче віддав свій транспорт, а я ще й до того, його трохи вмовила. Тепер дуже жалію за цей вчинок. Ох і діти пішли.
В суботу ми з сином (3 роки) вирішили сходити прогулятися в парк. У першій половині дня народу там зазвичай мало, а в той день крім нас на майданчику була тільки ще одна дитина.
Іванко лазив по величезному кораблю, а я стояла неподалік. І тут звідки не візьмись переді мною постала дівчинка років восьми.
– Це ваш самокат?
– Наш!
– А як хлопчика звати?
– Іванко.
Дівчинка повернулася в бік мого сина і закричала: “Іване, давай дружити! Мене Настя звуть. Йди сюди!”. Але син мовчки дивився на нас з корабля і спускатися не збирався.
Тоді я запропонувала Насті теж залізти на корабель і пограти з Іванком в догонялки. Ну, думаю, буде синові компанія. Та й дівчинці, мабуть, сумно самій гуляти.
Але виявляється, у цієї Насті були зовсім інші плани:
– Іване, можна мені на твоєму самокаті покататися?
Ах ось воно що! Їй, виявляється, самокат потрібен був! Дивно, що у мене не запитала дозволу покататися – до дитини звернулася. Я вирішила подивитися, що буде далі.
Син не погоджувався. А Настя продовжувала його умовляти: “Але ти ж все одно не катаєшся. Я недалеко. Ну можна?”
Кажу синові, давай дозволимо дівчинці покататися? Іванко неохоче погодився.
Сказавши “Я до того будиночку”, Настя поїхала на самокаті. Іванко миттю спустився з корабля і побіг за дівчинкою, я – за ним. Син зі сльозами на очах кричав “віддай!”.
Я говорила Насті “повертай назад” і гарячково думала, як вчинити. З одного боку – дозволили і відразу забирали? З іншого – своя дитина ось-ось заплаче.
Але дівчинка продовжувала мчати вперед… Потім вона розвернулася і поїхала в іншу сторону. Ось нахабна дівчина! Вона що, знущається над нами?
Ми бігли за нею всю алею і тільки біля проїжджої частини дівчинка, нарешті, зупинилася. Я попросила Настю повернути нам самокат і сказала, що ми йдемо додому.
Але дівчинка розлучатися з самокатом явно поки не збиралася: “А де ви живете? Давайте я вас проводжу!”. (Ага, на нашому самокаті.)
Звільнитися від дівчинки було не так-то просто. Загалом, сяк-так отримали назад свій самокат. До речі, вона навіть дякую не сказала.
Ось і думаю зараз: чи варто говорити своїй дитині, щоб вона завжди ділилася? Мабуть, самокат ми точно більше нікому не будемо давати…
А у вас були схожі випадки? Діліться досвідом!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
