Я сиділа на своїй кухні, коли задзвонив телефон. Це була моя свекруха, пані Галина, яка запросила нас із Тарасом на борщ. Її голос звучав як завжди — твердий, із легкою ноткою нетерпіння, але цього разу в ньому було щось іще. Щось, що змусило мене насторожитися. Вона не просто кликала на обід.
Пані Галина завжди була прямою, як стріла, і рідко витрачала слова на порожні балачки. Я відчула, що в цьому борщі ховається якась новина, і не була впевнена, чи готова її почути.
Ми з Тарасом приїхали до її будинку в передмісті Черкас трохи раніше першої години дня. Пахло свіжосвареним борщем, буряками й кропом, а ще — ледь вловимим ароматом лаврового листя. Свекруха любила, коли їжа мала «душу», як вона казала. Її кухня завжди була як маленький ритуал: усе на своїх місцях, рушники вишиті, а тарілки — із сервізу, який вона берегла ще з весілля.
— Нарешті ви тут! — гукнула пані Галина, виходячи з кухні з дерев’яною ложкою в руці. — Борщ уже готовий, сідайте, зараз подам.
Тарас кинув куртку на вішак і пішов до вітальні, а я затрималася, розглядаючи стіл. Свекруха постаралася: окрім борщу, на столі красувалися домашні пампушки, сметана в глиняній мисочці й навіть маленька тарілка з маринованими огірками.
— Сьогодні особливий день? — спитала я, помітивши, що вона поставила на стіл три келихи замість звичних двох.
— Побачиш, — відповіла вона з ледь помітною посмішкою. — Спочатку їжте, а потім поговоримо.
Тарас уже сидів за столом, роздивляючись пампушки з виглядом людини, яка не проти з’їсти їх усі. Я сіла поруч, відчуваючи, як у середині мене наростає тривога. Пані Галина налила борщ, і ми почали їсти. Їжа була смачною, як завжди, але напруга в повітрі не зникала. Свекруха кілька разів поглядала на нас, ніби вирішувала, коли почати розмову.
— Я додала трохи сушених грибів, — сказала вона, ніби між іншим. — Для аромату. І трішки часнику, щоб зігрітися.
— Смачно, мамо, — кивнув Тарас, хоча я помітила, що він їсть повільніше, ніж зазвичай.
Нарешті пані Галина відклала ложку, глибоко вдихнула й мовила:
— Діти, я маю вам дещо сказати. І хочу, щоб ви почули це від мене, а не від когось із сусідів.
Я відчула, як у середині мене щось стиснулося. Тарас підняв очі від тарілки.
— Що сталося, мамо? — спитав він, і в його голосі чулася обережність.
— Я вирішила, що більше не хочу бути сама, — сказала вона, дивлячись нам прямо в очі.
Я отетеріла, ложка зупинилася на півдорозі до рота. Тарас кліпнув, ніби не впевнений, чи правильно почув.
— Ти про що? — перепитав він.
Пані Галина посміхнулася, але я бачила, що вона нервує. Її пальці злегка тремтіли, коли вона поправляла серветку.
— Я зустріла людину. Його звати Степан. Ми познайомилися в парку, коли я гуляла з подругами. Він… особливий. І я хочу, щоб він був поруч.
Я відчула подив. У голові крутилися десятки питань, але я не знала, з якого почати. Тарас нахилився вперед.
— Мамо, ти зустрічаєшся з кимось? — його голос звучав так, ніби він досі не міг повірити.
— Так, — відповіла вона спокійно. — Уже п’ять місяців. Степан — вдівець, працював інженером на заводі, тепер на пенсії. Він добрий, уважний. І ми вирішили жити разом.
Тиша, що запала, була густою, як борщ на столі. Я подивилася на Тараса — його брови зійшлися на переніссі, а губи стислися в тонку лінію.
— Жити разом? — перепитав він. — У цьому будинку?
— Так, — кивнула пані Галина. — У нього є своя квартира в місті, але він хоче переїхати сюди. Ми вже все обговорили.
Я поклала ложку на стіл, намагаючись зібрати думки. У середині мене пульсувало якесь дивне відчуття — суміш подиву й цікавості. Свекруха, якій уже за сімдесят, раптом вирішила змінити своє життя. Це було… несподівано.
— А як же… — почав Тарас, але зупинився, ніби не знав, як сформулювати. — Ти ж завжди казала, що після тата нікого не буде.
Пані Галина зітхнула, її очі стали м’якшими.
— Я так думала. Довго. Але життя, Тарасе, воно не зупиняється. Степан змусив мене знову відчувати себе… живою. Я не хочу втрачати цей шанс.
Я мовчала, спостерігаючи за ними. Тарас відкинувся на спинку стільця, склавши руки.
— І ти просто так вирішила? Без попередження? — у його голосі чулася нотка образи.
— Я не зобов’язана питати дозволу, — відповіла свекруха, але її тон був не різким, а радше втомленим. — Я розповідаю вам, бо ви моя сім’я. Але це моє рішення.
Тарас опустив погляд на стіл. Я бачила, як він намагається опанувати себе. Мені хотілося щось сказати, розрядити ситуацію, але я не знала, з якого боку підійти.
— А який він, цей Степан? — нарешті спитала я, намагаючись звучати невимушено.
Пані Галина оживилася. Її очі заблищали, коли вона почала розповідати.
— Він любить майструвати. У нього золоті руки — сам полагодив старий годинник, який я вже думала викинути. А ще він читає багато книжок, знає безліч історій. Ми гуляємо разом, розмовляємо про все — від старих фільмів до того, як садити троянди. Він… він мене розуміє.
Я кивнула, відчуваючи, як у середині мене теплішає. Було щось зворушливе в тому, як вона говорить про нього. Тарас, однак, залишався напруженим.
— А що, як це не спрацює? — спитав він. — Ти подумала, що буде, якщо ви не уживетеся?
— Тоді я повернуся до своїх вишиванок і чаю на одну людину, — відповіла пані Галина з легкою посмішкою. — Але я не хочу жити з думкою «а що, якби». Я вже не дівчинка, Тарасе. У мене немає часу на вагання.
Я відчула, як у середині мене щось ворухнулося. Її слова звучали так щиро, так… по-людськи. Я подивилася на Тараса, але він уникав мого погляду.
— А як щодо будинку? — спитав він після паузи. — Це ж наш дім. Тато його будував.
Пані Галина нахилилася до нього, її голос став тихішим.
— Цей дім залишиться нашою сім’єю. Степан не претендує на нього. Ми з ним усе обговорили, і я навіть консультувалася з юристом. Я розумна, Тарасе.
Я м’яко торкнулася руки чоловіка.
— Тарасе, — тихо сказала я, — твоя мама має право на щастя. Ти ж бачиш, як вона світиться, коли говорить про нього.
Він зітхнув, але нічого не відповів. Пані Галина підвелася, щоб принести чай, а я відчула, що ситуація потребує часу. Ми допили борщ, поговорили про дрібниці, але напруга так і не зникла. Коли ми прощалися, свекруха обняла мене міцніше, ніж зазвичай.
— Дякую, Маріє, — шепнула вона. — Я знала, що ти зрозумієш.
Тарас мовчав усю дорогу додому. Я бачила, як він стискає кермо, ніби намагається втримати свої емоції. Нарешті я не витримала.
— Вона щаслива, — сказала я. — Ти ж бачив, як вона посміхалася.
— Може, — буркнув він. — Але я не знаю, як до цього звикнути.
Минали тижні. Степан переїхав до пані Галини, і я помічала, як змінюється її будинок. На полицях з’явилися нові книги, у дворі — дерев’яна лавка, яку Степан зробив власноруч. Одного разу ми приїхали до них на чай, і я вперше побачила його. Невеликий на зріст, із добрими очима й сивиною на скронях, він привітно посміхався й розповідав історії про свої подорожі Полтавщиною. Пані Галина сиділа поруч, і я помітила, як вона м’яко торкається його плеча, коли він жартує.
Тарас тримався стримано, але я бачила, що він спостерігає. Степан виявився людиною спокійною, з тихим гумором. Він умів слухати, а ще — готував неймовірний узвар із сушених яблук і груш. Я помітила, що навіть Тарас почав розслаблятися, коли Степан розповів історію про те, як колись ремонтував трактор у селі й випадково застряг у багнюці.
— Ти бачила, як він на неї дивиться? — спитала я Тараса, коли ми їхали додому. — Він її цінує.
— Може, — відповів він, але цього разу в його голосі було менше напруги.
Минуло ще кілька місяців. Пані Галина й Степан стали нерозлучними. Вони разом ходили на ринок, доглядали сад, навіть записалися на курси англійської для пенсіонерів, щоб «підтягнути мову» перед поїздкою до родичів Степана в Канаді. Я бачила, як свекруха розквітає, як у її очах з’являється новий блиск. Але Тарас усе ще боровся з собою. Він не заперечував, але я відчувала, що йому важко прийняти цю зміну.
Одного вечора пані Галина запросила нас на вечерю. Цього разу стіл був накритий на п’ятеро — до нас приєдналася донька Степана, Наталя, яка приїхала з Вінниці. Вона виявилася приємною жінкою, приблизно нашого віку, із теплою посмішкою. Ми розмовляли про все — від роботи до планів на літо. Наталя розповідала, як радіє за батька, який після багатьох років самотності знову посміхається.
— Він завжди любив майструвати, — сказала вона, дивлячись на Степана. — Але я не думала, що він знайде когось, хто так само любить життя.
Пані Галина засміялася, а я відчула, як у середині мене розливається тепло. Тарас мовчав, але я помітила, як він уважно слухає.
Коли ми поверталися додому, я не витримала.
— Тарасе, ти ж бачиш, що вона щаслива. І Степан… він хороший. Може, досить триматися за старі спогади?
Він довго мовчав, а потім зітхнув.
— Я знаю, Маріє. Просто… це важко. Цей дім, він завжди був для мене особливим. А тепер там чужа людина.
— Він не чужий, — тихо сказала я. — Він частина її життя. І, може, колись стане частиною нашого.
Тарас не відповів, але я відчула, що він починає звикати до цієї думки. Минуло ще трохи часу, і я помітила, як він почав жартувати зі Степаном, як допоміг йому полагодити паркан у дворі. Але в його очах усе ще залишалася тінь сумніву.
Минуло пів року. Пані Галина й Степан продовжували будувати своє життя разом. Вони планували поїздку до Одеси, мріяли про маленький будиночок у селі, де могли б проводити літо. Я бачила, як свекруха змінюється, як вона сміється, як її голос звучить молодше. Вона навіть почала носити яскраві хустки, які Степан привозив їй із ярмарків.
Але одного дня я помітила, що пані Галина виглядає стурбованою. Ми сиділи на її кухні, пили чай, і вона зізналася, що Степан отримав пропозицію від родичів із Канади — переїхати до них на кілька років. Вони пропонували йому роботу в сімейному бізнесі, і він серйозно розглядав цю можливість.
— Я не знаю, що робити, Маріє, — сказала вона тихо. — Я хочу бути з ним, але покинути дім, Черкаси, вас із Тарасом… Це непросто.
Я відчула, як у середині мене щось стиснулося. Я не знала, що відповісти. Пані Галина завжди була прив’язана до цього будинку, до спогадів про свого покійного чоловіка. Але я бачила, як сильно вона прив’язалася до Степана.
— А що каже Степан? — спитала я.
— Він каже, що не поїде без мене. Але я бачу, що він хоче спробувати. У нього там онуки, яких він майже не бачив. І я не хочу бути тією, хто його тримає.
Я слухала її, і в голові крутилися думки. Що буде, якщо вона поїде? Як Тарас сприйме цю новину? І що, якщо вона залишиться, а Степан поїде сам? Чи витримають їхні стосунки таку відстань?
Того вечора я розповіла про все Тарасу. Він слухав мовчки, але я бачила, як його обличчя напружилося.
— Вона не може поїхати, — сказав він нарешті. — Це її дім. Наш дім.
— Але це її життя, — відповіла я. — І вона має право вибирати.
Він зітхнув і відвернувся. Я знала, що він боїться втратити ще одну частину своєї сім’ї.
Минуло ще кілька тижнів. Пані Галина й Степан запросили нас на сімейне свято. Вони вирішили зібрати всіх — нас, Наталю, її сім’ю, кількох сусідів. Стіл ломився від страв: борщ, вареники, домашній хліб, який спекла пані Галина, і навіть пироги, які приніс Степан. Усі сміялися, розмовляли, ділилися історіями. Я бачила, як пані Галина тримає Степана за руку, як вона посміхається, коли він розповідає анекдоти. Але я також помітила, що Тарас усе ще тримається осторонь.
Коли ми поверталися додому, я знову спробувала поговорити.
— Тарасе, ти бачив, як вона світиться? Може, час відпустити старі образи?
Він кивнув, але я бачила, що він ще не готовий. І я задумалася: чи зможе він колись повністю прийняти Степана? Чи зможе пані Галина зробити вибір між домом і новим життям? І що буде з нашою сім’єю, якщо вона поїде за кордон? Чи втримаємо ми зв’язок, чи станемо чужими? Ці питання гуділи в моїй голові, коли я дивилася у вікно машини, а Черкаси зникали в темряві.
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
