У нас було казкове весілля, яке здавалося втіленням мрії, але те, що відкрилося про мого Віталика одразу після, перевернуло наше життя з ніг на голову.
Я сиджу за кухонним столом, тримаю в руках чашку з охололим чаєм, і сльози капають на дерев’яну поверхню. Минуло лише п’ять місяців з того дня, коли ми з Віталиком сказали «так» одне одному перед усіма нашими близькими. А тепер? Тепер я дивлюся на порожній стілець навпроти і думаю, як усе могло так швидко розвалитися.
Ми з Віталиком разом уже десять років. Зустрілися випадково, на одній з тих гамірних вечірок у друзів, де всі сміються до упаду і танцюють під старі хіти. Він тоді був таким впевненим, з тією чарівною посмішкою, яка ніби обіцяла, що з ним життя буде легким і щасливим. Я – Орися, проста дівчина з села, яка приїхала до великого міста шукати роботу і, можливо, кращу долю. А він – Віталик, амбітний хлопець, який уже тоді мріяв про власний бізнес.
Через два роки з’явилася наша донечка Соломійка, маленька красуня з кучерявим волоссям, як у мене. Вона заповнила наш маленький будинок сміхом і біганиною. А ще через три – синок Максимко, жвавий бешкетник, який не давав нам нудьгувати ні хвилини. Життя кружляло, як карусель: робота, дитячі садочки, сімейні вечері з варениками і борщем, які я варила з любов’ю.
Ми не поспішали з весіллям. Друзі жартували, що ми вже як старенька пара з тих романтичних фільмів. Але торік улітку Віталик раптом сказав:
— Орисю, досить чекати. Давай зробимо це офіційно. Для дітей, для нас. Хочу, щоб усе було як у казці.
Я погодилася. І справді, наше весілля стало тим самим казковим святом. Ми зібрали всіх: батьків, родичів, друзів з обох боків. Столи ломилися від страв – від домашніх наливок до вишуканих салатів, які ми замовляли заздалегідь. Музика лунала до ранку, а танці під «Червону руту» змушували всіх забути про буденні турботи. Діти в маленьких костюмчиках бігали між гостями, а ми з Віталиком обмінювалися поглядами, повними тепла.
Витрати були шалені. Родина з’їздилася здалеку, витрачаючи гроші на квитки, ночівлі, подарунки. Мама Віталика ще й скарбницю свою розкрила, щоб купити нам той срібний сервіз, про який я мріяла. А ми? Ми витратили заощадження на все: від сукні, яка сиділа ідеально, до фотографа, який ловив кожну мить. Тоді здавалося, що це інвестиція в наше спільне майбутнє.
Перші місяці шлюбу були медом. Ми планували відпустку, сміялися над дитячими витівками, шепотіли одне одному слова любові перед сном. Віталик навіть почав більше допомагати по дому, кажучи, що тепер він – офіційний глава родини.
Але одного вечора все змінилося. Я сиділа з планшетом, чекаючи, поки діти заснуть, і раптом побачила сповіщення. Воно було від якогось додатка – того, де люди шукають «цікавих співрозмовників» чи щось більше. І там – фото Віталика. Мого Віталика. З тією самою посмішкою, але в профілі, де він писав про себе як про «вільного хлопця в пошуку пригод».
Серце закалатало. Я клікнула – і побачила повідомлення. Не одне, а десятки. Жінки з аватарками, емодзі сердець, запрошення на каву. Він відповідав, ніби наш шлюб – це лише декорація.
Руки тремтіли, коли я йшла до його кабінету. Він сидів за комп’ютером, щось клацав.
— Віталику, що це? – запитала я, простягаючи планшет.
Він підвів очі, і на мить його обличчя зблідло. Але потім… О, боже, потім почався той жах.
— Ти що, шпигуєш за мною? – заревів він, хапаючи планшет. – Це не твоя справа! Ти завжди така – контролюєш усе, тиснеш мене!
Я стояла, як укопана. Контролюю? Я, яка роками тягнула все на собі, поки він будував свій бізнес? Я, яка вірила кожному його слову?
— Ти зареєструвався там для чого? Для розваги? – голос мій тремтів, але я трималася.
— А ти що, досконала? – кинув він, підводячись. – Завжди скаржишся, що мало уваги, мало грошей. Може, це ти винна, що я шукаю деінде!
Слова падали. Він звинувачував мене в усьому: у тому, що я не така струнка, як раніше, що діти забирають увесь час, що наше життя стало рутиною. Я плакала, вигукувала, але він не зупинявся. Нарешті, коли двері грюкнули, я зрозуміла: цей чоловік, за якого я вийшла, – чужий.
Наступного ранку я зібрала його речі. Діти ще спали, а я вже дзвонила подрузі Оксані, щоб вона приїхала забрати Соломійку і Максимка на прогулянку. Віталик повернувся з роботи, і я сказала спокійно:
— Йди. Не хочу тебе бачити.
Він намагався обійняти, бурмотів про помилку, про те, що це не по-справжньому.
— Я люблю тебе, Орисю. Давай поговоримо. Може, до психолога підемо? Разом розберемося.
Психолог? Я засміялася крізь сльози. Раніше я б погодилася, бо вірила в нас. Але тепер? Тепер я бачила лише брехню. Той чоловік, на якого я покладала всі мрії, виявився слабким, неспроможним на чесність.
Він пішов, забравши сумку. Двері зачинилися тихо, але в моїй душі вирував ураган. Я сіла на підлогу і заплакала. Не за ним – за тим, ким я була до цього. За тією дівчиною, яка вірила в казки.
Тепер минув тиждень. Діти запитують про тата, а я вигадую історії про «бізнес-поїздки». Родина мовчить, але я знаю – чутки вже ходять. А весілля? Той скарб, на який ми витратили стільки сил і грошей. Подарунки стоять у шафі, непотрібні. Гості, які витрачали заощадження на дорогу, тепер дивляться на мене з жалем. Мені хочеться повернути все назад, вибачитися перед ними. Бо тепер усе здається фарсом – казкою.
Я думаю про майбутнє. Як пояснити дітям, чому тато не приходить? Як зібрати життя по шматках, коли серце в болю? Віталик пише повідомлення: «Давай спробуємо заради малят». А я? Я вагаюся. Частина мене хоче вірити, що це була помилка, що любов може зцілити. Але інша – кричить, що довіра кудись пішла.
Друзі радять: «Забудь, Орисю. Ти заслуговуєш на краще». А мама шепоче по телефону: «Дай час, доню. Не поспішай». Але час – це розкіш, якої в мене зараз немає.
Я згадую наші перші роки. Ті ночі, коли ми лежали, обійнявшись, і мріяли про дім з садком, про поїздки з дітьми. Віталик тоді був моїм героєм. Тепер же? Тепер я бачу тріщини, які були завжди, але я їх ігнорувала.
Соломійка малює нам сім’ю – чотири фігурки під веселкою. Максимко будує замок з кубиків і каже: «Тут ми всі разом». Їхня невинність розриває серце. Як захистити їх від цього болю?
Я пробую жити далі. Хожу на роботу, готую вечерю, читаю казки перед сном. Але вночі прокидаюся від кошмарів, де бачу його профіль у тому додатку, усміхнений і брехливий.
Минулого дня зустріла стару подругу, Наталку. Вона обійняла мене і сказала:
— Ти сильна, Орисю. Пройдеш крізь це. Головне – не тримай у собі.
Вона права. Я почала записувати думки в зошит – як терапію для душі. Там є біль, злість, але й спогади про хороше. Може, це допоможе знайти відповіді.
Віталик дзвонить щодня. Останнього разу голос його тремтів:
— Я розумію, що наробив. Це було дурницею. Я боюся втратити вас.
Я мовчала. Боюся? А я? Я боюся повірити знову і згоріти в новому вогні.
Тепер я стою на роздоріжжі. Чи варто дати шанс, піти до фахівця, розібратися в коренях проблеми? Чи закрити двері назавжди, почати нове життя самій з дітьми? Життя не казка, але в ній завжди є вибір.
А ви, дорогі читачі, як би вчинили на моєму місці? Чи пробачили б зраду заради родини, чи вибрали б свободу для себе? Поділіться в коментарях – ваші історії можуть стати моїм маяком у цій темряві.
