– Я так більше не можу! З мене досить! – кричала Віра кидаючи речі в сумку.
– Зупинися ж, ми всі втомилися, це нормально, у нас маленька дитина, куди ж ти підеш? – намагався заспокоїти її Валерій, розуміючи, що якщо дружині що і спало на думку, то він навряд чи її зупинить.
Через кілька хвилин за Вірою закралася двері, а потім прокинувся Сашенька і заплакав, вимагаючи маму, треба було погодувати і переодягнути малюка.
Руки не слухалися, голова гула, хотілося тільки одного – кілька годин спокійного сну, того, чого їм з дружиною так не вистачало останні кілька місяців. Сашка спав тільки на руках, якщо він прокидався в ліжечку посеред ночі, то його крик не чув хіба що глухий…
Віра вставала і качала, качала малюка, а потім так і засинала з ним сидячи на кріслі. Валера рідко допомагав дружині, він багато працював, часто брав нічні зміни, з народженням сина переїхав в гостьову кімнату, щоб ночами не почув дитячий плач…
І ось він стояв з горланять немовлят на руках зовсім один, не знаючи з чого почати: заспокоїти, переодягнути або нагодувати…
– Ма, прийди з Сашком допоможи, Вірі знадобилося терміново піти, а мені з нічної треба виспатися, і може… залишишся у нас на якийсь час, я взяв підробіток…
***
Віра безцільно бродила по міських осінніх вулицях, в обличчя дув холодний вітер, а куртка, яку вона наспіх накинула була зовсім не по погоді.
Іноді їй зустрічалися щасливі матусі з колясками, стурбовані ніж – то батьки, провідні за руку своїх чад. Вона закривала очі і уявляла, що одного разу і Сашка підросте, стане спокійніше і тямущі, і вони підуть ось так за руку на прогулянку по місту…
Віра не помітила, як почався дощ.
– Будинок п’ять, – прочитала вона на вивісці назва вулиці, – так це ж будинок Ольги, її інститутської подруги!
Через кілька хвилин наскрізь промокла, вона подзвонила в двері колишньої однокурсниці.
– Господи! – сплеснула та руками, – що з тобою? Проходь, я чайник поставлю.
– Дякую, я тільки дощ перечекати…
А через годину Віра вже забулася глибоким сном в гостьовій кімнаті подруги. Скільки вона проспала? Прокинулася і не могла зрозуміти чи то ніч, чи то вже ранок. Жінка лежала в непроглядній темряві, вдивляючись в обриси вікна, намагаючись вгадати котра зараз година.
Непомітно для себе вона почала прислухатися до розмови долітали звідкись із глибини квартири…
– Ні, не вийшло… лікар сказав більше не ризикувати, це загрожує для мого здоров’я серйозними наслідками, – потім почулися схлипування – мам, чому все це відбувається з нами, що я зробила в цьому житті не так? …а що скаже лікар? Запропонував подумати про усиновлення, але я так не можу, це ж чужа людина, я свого хочу, рідного…
Віра здригнулася, то, що у подруги не було дітей через здоров’я вона чула вперше. Оля всім говорила, що вони з чоловіком просто вирішили пожити для себе, накопичити на квартиру і машину, але житло у пари вже кілька років як є, машину їм подарували батьки на річницю весілля, а дітей все ще немає…
Віра сиділа в темній кімнаті, слухаючи плач Олі, не знаючи, чим же їй допомогти. У людини дітей можливо ніколи не буде своїх, а вона сидить тут, не знаючи, як там її немовля, кинутий горе-матір’ю рано вранці.
Вона встала, схопила сумку, нашвидку натягнувши мокру куртку, вибігла за двері, тихо прикривши її…
Автобуси вже не ходили, тут в кишені жінка намацала злиплу мокру купюру… звідки вона там? Таксі домчало до будинку за десять хвилин. Віра прислухалася підійшовши до дверей – ідеальна тиша.
Відчинила двері, пройшла навшпиньки в дитячу – Сашка спав у своєму ліжечку солодким сном, поряд з ним в напівдрімоті, похитуючи ліжечко сиділа Алла Сергіївна, мама Валери.
– Дякую вам! – прошепотіла вона.
– Так за що? – махнула та рукою – це ти прости нас з батьком рідко запрошуєш. Іди Вірочко на кухню, я вечерю приготувала, чай розігрій. Валера на роботу втік, має бути ще тепле… а на нас з батьком не сердься, ми і правда думали, що все у вас добре, справляєтеся, Валерка той спокійний був. А Сашка задав мені спеку, тільки присіла…
На наступний день Віра не спускала синочка з рук, згадуючи вчорашню розмову подруги з матір’ю, буває ж таке… а вона теж хороша, хтось чекає народження малюка роками, у кого-то дітей взагалі не може бути. Вона міцніше обняла сина, по щоках покотилися сльози.
«Маленький мій, ніколи, чуєш, ніколи я так більше не залишу, пробач мене, я зроблю все, щоб ти виріс найщасливішим! А ми з татом завжди будемо поруч з тобою!… »
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!