fbpx
життєві історії
Я так хотіла вірити, що ця війна змінила націю, навчила нас не відвертатися від чужого горя, не проходити повз, бо ми всі в одному човні, один за одного, але вчорашній випадок – то як нокаут по моїй вірі в український народ!

Я так хотіла вірити, що ця війна змінила націю, навчила нас не відвертатися від чужого горя, не проходити повз, бо ми всі в одному човні, один за одного, але вчорашній випадок – то як нокаут по моїй вірі в український народ!

“Ми вже доїжджали до Львова, як перед нами постав дідусь поряд зі старим жигулем на узбіччі.

Чоловік активно подавав знак зупинитися. Звичайно ж, ми не змогли проїхати повз.

– Діточки, я вас прошу, купіть у мене щось, горіхи є, яблука, куртка нова – говорить він і реально ледь не плаче.

– Дякуємо, не треба нам яблука, у вас щось сталося?

– Газ закінчився, пересохла прокладка, а бензину нема, мені би якось доїхати до Львова, грошей зовсім немає на пальне, купіть хоч щось, не залишайте мене, я вже чотири години тут машини зупиняю і ніхто… всі повз проїжджають.

– Каністра є? – запитує Іван – давайте.

Ми повернулися за 15 км назад до найближчої заправки, залили 20 літрів пального та привезли її дідусеві.

– Діточки, візьміть куртку за бензин, мені вас Бог послав…,- зі словами вдячності каже він.

– Ні-ні, не треба нам курточка, просто візьміть та благополучно доїдьте додому, – відповідає Іван, а я розглядаю автівку старого.

Багажник та салон заповнений всім підряд: книгами, одягом, консервацією, на переднього сидінні – великий чорний пес.

– А ви звідки їдете і чому? – цікавлюсь я.

– З Васильківського району, хату мою розбомбили росіяни. Я її ремонтував все літо, як міг, але почалися холоди… будинок не придатний до життя в такий холод. Їду до сестри, у Львівську область.

Я зі сльозами на очах попрощалася з дідусем. Іван потиснув руку та ще раз побажав безпечної дороги. Далі ми поїхали в тиші. На душі було тяжко через дідуся, його історію та байдужість.

До речі, весь шлях до Львова був достатньо завантажений рейджроверами та мерседесами, всі вони кудись поспішали.

Більшість із них вчасно добереться до місця призначення, хтось увечері піде в ресторан із друзями та за келихом червоненького буде довго розповідати, як українців погано приймають у Європі, які сноби французи та як німці мало виплачують допомоги.

Я так хотіла вірити, що ця війна змінила націю, навчила нас не відвертатися від чужого горя, не проходити повз, бо ми всі в одному човні, один за одного, але вчорашній випадок – то як нокаут по моїй вірі в український народ.

Тож не проходьте повз, не закривайте очі, не відвертайтесь, помічайте, пропонуйте.

Україна більше не ділиться на чужих та своїх, захід та схід – ми всі одна родина, яка має гідно боротися до допомагати один одному”.

Ярослава Коба

Матеріал взятий в – poklikmedia