Я – мати-одиначка. Синові – 14 років, а дочці – 12. Я їх дуже люблю, вони – сенс мого життя, але іноді мені хочеться, щоб їх ніколи не було. Страшні думки? Згодна, сама себе за них ненавиджу. Всьому виною нескінченний стрес.
Виховую та утримую дітей сама. Батько зник в невідомому напрямку після народження дочки. Допомагати мені нікому: батьки мої вже самі старенькі, їм підтримка потрібна.
Останнім часом діти перестали слухатися, в цих випадках говорять – відбилися від рук.
Удвох вони постійно щось витворяють: кожен раз приходжу додому і вислуховую від сусідів про їхні витівки. То музику врубили на всю гучність, аж немовлята прокинулися, то почали так тупати, що у сусідів знизу люстра затряслася. В школу часто викликають через погану поведінку.
Розумію, що всі діти пустують, я в дитинстві теж була не подарунок.
Але мої ще й є капризують: це їм не подобається, те їм не готуй, тільки фастфуд і подавай. А якщо не дозволяю харчуватися в забігайлівках і не даю грошей, то вони можуть з сумки вкрасти, навіть картку ховаю.
Намагалася відвести їх до психолога – марно, просто немає часу на ці походи. Сама не справляюся, якщо лаю, то вони повстають портив мене удвох, стаючи жахливою командою. Через стрес вже гaстріт заробила. Може, не догледіла, сама винна, мабуть!
Катерина З.
Фото – https://rep.ru
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
