fbpx
життєві історії
– Я така засмучена, не передати, – розповідає сімдесятилітня Ніна Борисівна. – Всю ніч не спала! Даша вчора приходила, наша старша дочка. Вона давно вже говорила, що є важлива розмова, коли батько приїде з санаторію. Він приїхав, і вона вчора озвучила: хочу, каже, щоб ви переписали на мене свою квартиру. І чим, мовляв, скоріше, тим краще, поки ще всі в тверезому розумі і при добрій пам’яті. І її здається, це справедливо – хто займається батьками, тому повинні відписати майно!

– Я така засмучена, не передати, – розповідає сімдесятилітня Ніна Борисівна. – Всю ніч не спала! Даша вчора приходила, наша старша дочка. Вона давно вже говорила, що є важлива розмова, коли батько приїде з санаторію. Він приїхав, і вона вчора озвучила: хочу, каже, щоб ви переписали на мене свою квартиру. І чим, мовляв, скоріше, тим краще, поки ще всі в тверезому розумі і при добрій пам’яті…

…У Ніни Борисівни дві дочки: старша, Дарина, і молодша, Марія. Доньки давно вже живуть окремо, у кожної своя сім’я, у Дарини вже велика і самостійна дитина-старшокласник, у Марії двоє малюків, з молодшим вона зараз сидить в декреті.

Деякий час назад їх сім’я пережила непрості часи: чоловік Ніни Борисівни і батько її дочок переніс інсульт.

– Він завжди був таким здоровим, богатирем – зітхає Ніна Борисівна. – Ми хворим ні разу не бачили за все життя. Навіть застуди його не брали! До останнього працював, машиною займався, дачею. Там, на дачі, все і сталося. Якби не Даша, я навіть не знаю… Просто в голові не вкладається!

Тепер вже найгірше позаду – батько сімейства одужує, хоча, звичайно, роботи попереду ще багато. Проте, потрібно відзначити, що на ноги батько піднявся тільки завдяки швидким, рішучим та самовідданим діям старшої дочки.

Даша відразу повезла батька в гарну лікарню, знайшла знайомих, шукала ліки і інформацію, все оплачувала, усюди домовлялася і пробивалася.

У якийсь момент довелося відкачувати двох пенсіонерів: у Ніни Борисівни на нервовому грунті сталося загострення хронічної хвороби, і вона потрапила в інше відділення тієї ж лікарні, де лежав чоловік.

Дарина взяла на роботі відпустку і кілька днів моталася до обох батьків. Потрібно було варити бульйони і морси, розливати їх по судках і годувати ослаблих людей похилого віку з ложечки.

– І як вона встигала – просто дивно! – зітхає Ніна Борисівна. – Доставили ми їй клопоту…

– А друга дочка що ж? Не могла допомогти?

– Ой, ну у Маші адже двоє дітей! – зітхає Ніна Борисівна. – Один взагалі грудний, другий – ну, трохи старший. З ким їх залишити? Молодший там взагалі без неї не залишається, він на грудному вигодовуванні ще. Куди її було смикати? Так ми впоралися і без неї! Я говорила Даші – до мене можеш не приїжджати, зі мною все нормально, головне – батько. Але вона все одно їздила…

***

– Так я ніколи не сумнівалася, що в разі чого, возитися з батьками має бути мені. Ну ось, так і виявилося на ділі. Від Машки толку не було ніякого! Тільки дзвонила і питала, як справи. Грошей у неї немає, вона ж в декреті, допомогти фізично теж не могла – у неї діти. Жодного разу ні в одну лікарню не з’їздила! Я все розумію, діти, і живуть вони далеко від нас, на іншому кінці міста. Але у неї чоловік є, свекруха зі свекром. Всі знали, яка у нас ситуація. І ніхто особливо допомоги не запропонував!

Треба сказати, відносини у сестер з дитинства прохолодні, хоча в дорослому віці Дарина і Марія нормально спілкуються. Вітають один одного зі святами. Зустрічаються, втім, здебільшого у батьків, так що невідомо, що було б, якби Ніна Борисівна не ініціювала сама ці зустрічі.

– Машка у батьків пізня дитина, улюблена дочка, а я на підхваті в разі потреби! – каже Дарина. – Якщо треба щось привезти, відремонтувати, допомогти на дачі – дзвонять мені, а не Марії. У неї ж діти! Немовля! Там немовляті взагалі-то вже скоро рік…

– Твоя сестра, мабуть, тільки спадок ділити з’явиться! – якось сказав Даші її цивільний чоловік, до якого Даша теж раз у раз зверталася з проханнями – з’їздити в лікарню, привезти мати, передати якісь речі – і який, до слова, всі покірно виконував.

Майна у батьків сестер трохи, і основна його частина – це трикімнатна квартира, в якій зараз і живуть мати з батьком. Є ще дача-шкапа, але Дарина вмовляє мати її продати, тому що працювати тепер на ній нікому, та старенька іномарка батька.

– Нам пощастило, що до цього часу батьки були бадьорі і здорові, але все хороше колись закінчується, на жаль, – зітхає Дарина. – Їм по сімдесят, і я говорила з лікарями, там у обох проблеми. Особливо, звичайно, у батька, його ще реабілітувати і реабілітувати. Машка цим займатися не буде, це сто відсотків, мама з татом тепер уже як діти. Я подивилася! «Та не треба, та не турбуйся, так ми обійдемося!» Треба брати все в свої руки. І здоров’я їх, і активи – квартиру ось, наприклад…

Зв’язуватися з заповітом Дарина не хоче – знаючі люди сказали їй, що заповіт сестра згодом зможе оскаржити. Краще просити у батьків дарчу.

– Само собою зрозуміло, жити батьки будуть як і раніше в своїй квартирі, – каже Дарина. – Просто по паперах вона буде належати мені. Мені здається, це справедливо – хто займається батьками, тому повинні відписати і майно. Що не так? Ну а якщо не хочуть, окей, все будемо ділити навпіл, я так мамі і сказала. Але тоді в наступний раз, коли щось станеться, навпіл будемо ділити і проблеми. Якщо Машка не їздитиме, то не буду і я. Якщо у неї немає грошей батькові на реабілітацію, то звідки вони у мене? ..

Як вважаєте, Дар’я має моральне право ставити перед батьками питання таким чином – мовляв, якщо хочете допомоги в старості, робіть мені дарчу на квартиру, а не буде дарчим, наступного разу не чекайте особливо допомоги?

Або «хороша дочка» повинна мовчки допомагати, вкладатися, лікувати батьків, не думаючи про матеріальне?

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook